Сліпий музикант

ВІД АВТОРА

До шостого видання 1

Відчуваю, що перегляд та доповнення у повісті, яка витримала вже кілька видань, несподівані й потребують деякого пояснення. Основний психологічний мотив етюду — це інстинктив­ний, органічний потяг до світла. Звідси ду­шевна криза мого героя та її розв’язання. І в словесних, і в друкованих критичних увагах мені доводи­лося натрапляти на заперечення, очевидно, дуже ґрунтовне: на думку тих, хто заперечує, цього мотиву нема у сліпонароджених, які ніколи не бачили світла і тому не повинні почувати, що позбавлені того, чого зовсім не знають. Ця думка не здається мені правильною: ми ніколи не літали, як птахи, проте всі знають, як довго відчуття польоту супроводить дитячі та юнацькі сни. Мушу, однак, зізнатися, що цей мотив увійшов до моєї роботи як апріорний, підка­заний лише уявою. Аж через кілька років після того, як мій етюд почав виходити окремими виданнями, щаслива нагода дала мені під час однієї з моїх екскурсій змогу безпосереднього спостереження. Постаті двох дзвонарів (слі­­пий та сліпонароджений), що їх читач знайде в розділі VІ, відмінність їхніх настроїв, сцена з дітьми, Єгорові слова про сни — все це я занотував у записній книжці про­сто з натури, на вишці дзвіниці Саровського монастиря Тамбовської єпархії, де обидва сліпі дзвонарі, може, ще й тепер водять одвідувачів на дзвіницю. Відтоді цей епізод — на мою думку, вирішальний у зазначеному питан­ні — лежав на моїй совісті при кожному новому виданні мого етюду, і тільки те, що трудно братися знову до старої теми, заважало мені ввести його раніше. Тепер він становить найістотнішу частину додатків, що увійшли в це ви­дання. Все інше виникло попутно, бо, — раз порушивши колишню тему, — я вже не міг обмежитися механічною вставкою, і робота уяви, що потрапила в давнішу колію, природно, відбилася й на суміжних час­тинах повісті.

25 лютого 1898 р.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

І

Дитина народилася в багатій сім’ї Південно-західного краю, глухої опівночі. Молода мати лежала в глибокому забутті, та коли в кімнаті пролунав перший крик новона­родженого, тихий і жалібний, вона почала кидатись із заплюще­ними очима у своєму ліжку. Її губи шепотіли щось, і на блідому обличчі з лагідними, майже ще дитячими рисами проступила гримаса нестерпного страждання, як у пещеної дитини, кот­ра відчуває незвичне горе.

Повитуха нахилилася вухом до її губ, які продовжували щось шепо­тіти.

— Чого… чого це він? — запитувала хвора ледь чутно.

Жінка не зрозуміла, про що її питають. Дитина знову закричала. Обличчям хворої пробіг відбиток гострого страждання, й із заплющених очей сковзнула велика сльоза.

— Чого, чого? — як і раніше, тихо шепотіли її губи.

Цього разу повитуха зрозуміла запитання і спокійно відповіла:

— Ви питаєте, чого дитина плаче? Це завше так бу­ває, заспокойтеся.

Але мати не могла заспокоїтися. Вона здригалася що­разу, коли чула крик дитини, і все повторювала з гнівним нетерпінням:

— Чого... так... так жахливо?

Повитуха не вчувала у крикові дитини нічого особ­ливого і, бачачи, що мати говорить, мов у туманному забутті, та, ма­буть, просто марить, облишила її і почала порати дитину.

Юна ненька замовкла, і тільки часом якесь важке страж­дання, що не могло прорватися назовні рухами чи слова­ми, витискувало з її очей великі сльози. Вони просочувалися крізь густі вії і тихо котилися блідими, як мармур, щоками.

Може, серце матері почуло, що разом із новонародже­ною дитиною прийшло на світ темне, непозбутне горе, яке нависло над колискою, щоб іти в парі з новим життям до самої могили.

А може, це було й справжнє марення. Та чи так, чи сяк, але дитина народилася сліпою.

II