Місто в Колодязі

Джан Лян ніколи не вважав, що бути лицарем — це тяжка робота. Багато хто жаліється, що клієнти надто прискіп­ливі: трохи пошкоджене паковання — скарга, запізнився на кілька хвилин — скарга, поводився зневажливо під час доставки — знову скарга… Але врешті-решт усе залежить від вашого ставлення. Якщо сприймаєш оцінку клієнта як перлину, яку треба постійно носити на долоні, ти готовий до того, що рано чи пізно ця перлина випаде з рук на землю й забрудниться в багнюці. Джан Лян ніколи не зважав на те, які відгуки має — хороші чи ні, — та й узагалі не переймався подібними речами. До того ж він, на відміну від інших, не вбачав у своїй роботі нудної, монотонної фізичної рутини. Йому подобалося неофіційне звання лицаря, адже в цьому була своя романтика. Щоразу перед виїздом Джан Лян наче готував обладунок, надягаючи форму, шолом і сідаючи верхи на електричного триколісного бойового коня. Він мчав між велетенськими спорудами, що височіли, мов мечі, устромлені в землю. Кожна доставка видавалася йому пригодою. Пакунок, який він віз, був наче імператорський орден, що символізував честь самого Джан Ляна. Хоч коробки й різнилися вагою та розміром, однак кожна була важлива для свого отримувача. Часто він уявляв, як одержувачі нервово чекають на посилки, ніби стривожені афіняни на звістку про завершення греко-перських воєн. У своїй уяві він поставав воїном-афінянином, який мчить, повертаючись із далекої дороги, а мініатюрний сквер у житловому кварталі був його Афінською агорою. Там він спішувався, заходив у знайомі висотки та передавав пересічним мешканцям свою «звістку про перемогу» — таємничу річ, на яку так чекали.

— Доставка! — він кілька разів або стукав у двері, або натискав ґудзик дзвінка.

— Дякую, — байдуже відгукувались люди, забираючи з прочинених дверей пакунок. У голосах, що лунали за стінами усередині квартири, майже неможливо було відчути емоцій. Перед незнайомцями не слід давати волю почуттям, адже це може наразити тебе на небезпеку. У просвіток прочинених дверей простягалася рука — то зі світлою шкірою й золотим браслетом на зап’ясті, то вкрита зморшками й темними плямами на сухій шкірі, то дужа й з напруженими жилами на передпліччі. За кожними дверима — окрема особистість, і Джан Лян часто не міг стримати бажання дізнатися, яка історія схована за тією чи іншою рукою. Це було ще однією перевагою, яка допомагала йому боротися з утомою та одноманітністю. Деякі з таких історій були прозорі, мов гірські струмки: варто лише кинути погляд — і все ставало зрозумілим. А інші — темні, мов порослі стави: навіть якщо розсунути ряску, перед очима зяятиме лише бездонна, непроглядна зелень.

Квартира на сьомому поверсі в найдальшому закутку п’ятого корпусу житлового комплексу «Тяньхай Хваюань» стала для Джан Ляна новим «ставом» — і, без сумніву, найглибшим з-поміж тих, що йому траплялися.

Він жодного разу не бачив мешканців цієї квартири й ніколи не чув їхніх голосів. Зазвичай просто клав посилку біля дверей, стукав кілька разів і чекав, поки її заберуть. Такою була усталена процедура, якщо нікого не було вдома. Нині багато хто постійно зайнятий на роботі й рідко буває вдома навіть у вихідні. А дехто має соціальну тривожність і уникає будь-якої взаємодії з незнайомцями, тому не відчиняє дверей, коли чує стукіт. Подібні речі не викликали в Джан Ляна подиву, і раніше він не звертав на цю квартиру особливої уваги. Однак минулого тижня, як завжди, поклавши пакунок біля дверей, зненацька почув зсередини квартири тихе, ледь уловлюване стогнання. Він приклав руку до дверей, але не постукав одразу — натомість завмер у чеканні. Стогнали уривчасто, іноді було чути чиїсь кроки і приглушену лайку. Сварили навмисно стишеним голосом, тож Джан Лян не розібрав жодного слова. Він вагався, а потім ще раз постукав. Наче хтось натиснув кнопку «пауза» — звуки раптово обірвалися. Стогнання, кроки, лайка — загалом усе зникло без сліду.