Хороша пам’ять

Холодного чаю якраз і не хотілося. Тобто це не означає, що хотілося гарячого. Просто в неї тільки дві руки, взяти холодний чай було би логічніше — тоді ще щось можна в руку зі стаканчиком прихопити. А ще ж друга рука є — і нею щось узяти можна — треба. А так хтозна-що.

— То берете?

— Три, — відповідає вона.

Волонтер наливає їй три стаканчики, вона вміщує їх на долоні лівої руки, притримує правою. Бляха, а що ж я фантазувала, що ще візьму?

— Відносьте чай он за той столик і приходьте, я дам перше і друге, — помітивши повне нерозуміння в її очах, додає: — І солодощі до чаю.

І таке, мабуть, на кожному вокзалі. І поїзди безкоштовні — бери та їдь. Але саме через те, що вони безкоштовні, туди і поналазила всіляка мерзота. Як я, думає Тамара.

Але солодощів вона якраз і не бере. Мабуть, тому, що малі просять. А якщо чесно, тому що у Зої зараз другий молочний зуб випав, і витягти третій із якоюсь там карамеллю буде нелогічно. Навіть навпаки. Якось так. А Паша постраждав нізащо. Але це якраз логічно — не те, що постраждав, і не те, що нізащо, а в тому сенсі, що лишився без солодощів. Бо він старший брат, який узагалі цукерок у дитинстві не їв, тож тепер має гарні здорові зуби. То мусить утішити сестру.

— А куди ми їдемо? — раптом питає він, коли миска із супом ще не закінчилася, а поруч чекає тарілка з гарячою картоплею-пюре та котлетою, а волонтер, якщо на нього подивитися (а Паша й не дивиться, але знає, так), буде радісно махати рукою: мовляв, добавки? Зараз! Ага, мовляв…

Тамара знає тільки звідки. Куди — що за питання? Навіть звідки вона виїхала, вона не впевнена. Тобто звідки саме виїхала впевнена, а чи таки виїхала — ні.

Усе відбулося в одну мить. Між тим, як подружка по телефону сказала: «Тікай!», але продовжила триндіти, розповідаючи, що в них на Виноградарі вже о восьмій ранку хліба не купиш, і тим, як у дворі бахнуло, завив сусідський бульдог, і Тамара подумала, що слава Богу, бо треба, щоби псині вдягали намордник. Тобто якби був намордник, то було би все те саме, але без «слава Богу». Минуло пів хвилини, хоча, може, й дві — Оксана ж любить хліб із кунжутом, а це довга балачка, ага… Коротше, як вилетіли шибки, Тамара не пам’ятає.

Як розплющила очі та побачила мовчазних сполоханих дітей, пам’ятає. Тільки якого дідька вони стояли в узголів’ї — от що було неясно. Тамара спробувала повести очима вбік, мовляв, тікайте, — вони не тікали; від вікна відійдіть — ні, ніфіга. «Може, я вже вмерла і не можу водити очима?» — думала Тамара.

— Вашу ж мать! — щодуху загорлала жінка.

А, ні, «ваша ж мать» жива — травмовані барабанні перетинки підтвердять. Діти оббігли її і стали попереду, але дивилися так само — відчужено і злякано. Що не так? Тамарі здалося, що от зараз встане, подивиться у дзеркало, все порішає, та тільки підвелася на ліктях і вигукнула:

— Упали! Бистро!

І вони справді впали бистро. Вибух навряд чи був потужніший за попередній, але оскільки шибок уже не було, то ударною хвилею дітей кинуло об стіну. Слава Богу, я не понавішала там гачків, подумала Тамара, ревно вірячи, що зараз знову зомліє, а коли отямиться, то вже все буде добре — включно з вибитими стеклами. Але ні: до третього вибуху вона встигла вибігти в коридор, повернутися до кімнати, гримнути на дітей, зрозуміти, що зараз не час і не місце на них гримати, вибачитися, миттєво зрозуміти, що їм твоє гримання і твої вибачення до сраки, схопити Зою на руки, а Пашу за комір і затягти обох до коридору. Хух!