Вступ
Кожна дія має свій порух і свою передмову.
На всьому, що відбувалося напередодні й на початку Другої світової війни на Земній кулі, залишалися відбитки брудних пальців радянських спецслужб. Вістря викуваного в СРСР меча НКВС виблискувало скрізь і безжально разило «ворогів», а його держак міцно стискали руки у Москві.
Метафорично радянська розвідка була тим вітром, який невтомно шастав світом, збуджував вигідну СРСР суспільну думку, ткав павутиння шпигунів та провокаторів і роздмухував вогонь, щоб розпалити сухостій. Ненажерлива пожежа від нього ширитиметься доти, доки все не вигорить або ж згасне вітер.
Ембріони майбутніх змін у Західній Україні й Західній Білорусії давно вгніздились у голові Сталіна. Після зближення з нацистською Німеччиною й підписання пакту Молотова-Ріббентропа більшовики не відразу кинулися окуповувати польські території. Щоби зважитися на таке зухвальство, потрібна була фахова пальпація 1. Цей медичний термін на рівні жаргону використовували в радянських розвідувальних органах, і він означав різнобічне промацування ситуації у тій чи іншій країни, тому або іншому регіоні.
У першому романі трилогії «“Вирівнювання” Збруча» препаровано одну з багатьох операцій радянської розвідувальної пальпації смертельно хворої Польщі, керівники якої були розгублені перед загрозою війни і забуті союзниками, неначе дитячі іграшки в піску.
«У світі тривожно — вороги нашої країни готуються до війни і вам доведеться зустрітися з ними на передових найнебезпечніших рубежах. Радянський Союз не може залишатися незрячим», — так напомповували незвиклих до світла софітів радянських розвідників у серпні 1939 року, направляючи їх у Західну Україну. І, як годиться, підбадьорили: «У чорну ніч рука, одягнута в чорну рукавичку, не видна. Тож дійте сміливо і рішуче. Польща заслужила своє місце на смітнику історії».
Виховані сталінською ідеологією й вигодувані вовчими ягодами, героїчні молодики, котрі вибивалися в герої та антигерої, свято вірили в це. Для радянського керівництва вони були всього лише рядками цифр, високочастотними сигналами й згустками цінної розвідувальної інформації. Ніхто не переймався, що за ними були люди, конкретні обличчя, серця, голоси, напружені до болю нерви та їх самопожертва.
Таким чином, радянська диверсійно-розвідувальна мережа вступила у бій, коли воланчик політичних ігор іще ширяв у повітрі, а війна ще не настала. Слід віддати належне розвідникам: вони твердо тримали руку на пульсі подій і зробили все можливе, щоб радянське вторгнення відбулося з мінімальними втратами.
У наступних двох романах «Кво вадіс Вадіс?» та «Меч Германаріха» читача мають ошелешити не менш динамічні й драматичні колізії.
Логіка подій склалася так, що Західна Україна та Західна Білорусія таки стали частиною СРСР. А як же світ? «... Весь цивілізований світ здригнувся...» — так би сьогодні анонсували подію цією шаблонною фразою, причепливою як реп’ях, за якою неодмінно має сунути якась гидота. Тоді в руках людей теж приємно й нетерпляче шурхотіли свіжі газети. Світ не став цапки — жодної нотки гефсіманської скорботи. Поява СРСР у Польщі викликала лише легку тривогу світової преси, яка працювала за принципом: «Якщо правильно спрямувати промінь світла на таргана, він стане щонайменше слоном», допускаючи при цьому і зворотну світлову ілюзію трансформації слона в таргана.
«Ми не засуджуємо, що павук напав на муху, забрав її життя. Це він не сам придумав, така у нього природа, такий у нього характер», — ліберально подавала італійська фашистська газета «Corriere della Sera».
Іще дотепнішою була хіба що литовська газета: «Lietuvos Rytas», котра відверто зловтішалася з проблем близьких сусідів: «Польщу застали зненацька і в спущених штанах... Совіти з’явилися в Тернополі так раптово, що пані Людовіка Б. 2, котра мала у своєму помешканні аж три унітази, не встигла до жодного...».
Що ж — санвузол це надто важливо як із погляду архітектури, так і з погляду санітарії. Замовчування його функціональності не має нічого спільного з міщанською добропристойністю.
