Війна і мир одного села

Марія Лавренюк

війна і мир

Одного села

ВІРА (кіноповість)

Освячення надій

Початок липня. Жито зелене. Жати рано. Сіно дехто й повозив. Тільки бджоли не мають спокою. Дзвенять в золотих квітах пахучої липи, під якою прилаштувались Віра з Яринкою дивитись д е філяду. Параду буде приймати письменник Улас Самчук. Приїхав з Європи, щоб тут будувати Україну.

Тамтої неділі небо вкривали чорні хрести-літаки. Залізна сарана хмарою летіла на схід над селом. А як вертались назад, прокотилася зі страшним ревом по небі вогненна куля, врізалася в гору Вапнярку. Старі баби кричали по селу, що то звізда, в Івана Богослова передбачена, що приходить кінець світу. Та який кінець? То просто літак в Угорську впав, а вони — «звізда».

Вчора по соші тікали совєти. Над Залужжям знову літали хрести. Гнали ту безбожну власть.

Потім, приїхали в село чотири мотоцикли. Німці роздавали цукерки. Ярининому братові теж дістався. Та він не з’їв. Сказав, що недобрий і викинув. Німець із обшитим срібною тасьмою коміром реготав й казав по-польськи, що дитина не знає, що таке цукерок.

Старі, хоч і боялися «звізди», а німців не страшились. Дід Мусій на войні у вісімнадцятому трохи мови німецької вивчив. Трохи варнякав з ними. Сигарети заробив.

Казав: «Німці — то господарі. Вони понімають! Большовики — то не те… Якби в вісімнадцятому німці їх не нагнали, шоб то ми робили?» — й брався руками за сиву голову.

А той німець із коміром почитав з книжечки, як то добре за Вермахту буде, та й поїхав собі з усіма німцями.

А люди зостались робити державу. І сьогодні вже свято.

Люду назбиралось зі всіх околиць. Віра з Яриною стоять у натовпі парафіян. Голос священика — соковитий бас — гуде джмелем над дзижчанням вулика-натовпу. Люди ніби й мовчать, слухають батюшку, однак їх маса ворушка, дихаюча все ж шумить. І не зрозуміло, що гуде сильніше — натовп чи стара розлога липа над головою.

Правиться коло каплички. Натовп заповнив навколишні вулиці, подвір’я. То стискається, то розтікається, то групкою відколеться у чийсь двір. Батюшка ще звучніше забасивши, махає кропилом по рівній шерензі новобранців самооборони, по натовпу. Віра не може відірвати погляду від хлопців. Боже, які вони всі гарні в новій гранатовій формі. Як обтягують плечі френчі, перетягнуті ременями. На грудях — кишені з блискучими ґудзиками. Всі в пілотках. Жовта бляха тризубів блищить проти сонця.

Тепер буде по-новому. Навіть вони з Яринкою нові. Не в хустках, як усі, а з жовто-блакитними кокардами в косах.

— Німці пообіцяли державу. Сказали, буде в нас Україна своя, самостійна! — дядько-угорщук переказує почуте.

— Корендович казав — «має бути добре». Бо куди тій Німеччині без нас совєтів побідити? Мусять з нами рахуватись.

Віра щаслива. А хіба сумніваєшся у чомусь, коли тобі чотирнадцять? Коли сусідський хлопець Ваврін, який позавчора з тобою так приязно говорив і запросив на цю посвяту, сьогодні стоїть між тих героїв. Їх благословляє священик.

— О, вирядились, диви на шо подобні! Дівки вже, а без хусток. Биндочки в коси позапихали! Хіба то так дівки вбираються? — чути за спиною шепіт.

Віра ще більше випростовується. Піднімає підборіддя. «Оглядатись не буду! Хай шепчуться. Хай їм язики стріпаються! Так по-новому!»

Скоса зиркає на Ярину. Та втягнула голову в плечі. Того й дивись утече від тих язиків, що гостро деруть по спині.

— Яринко, кого ти слухаєш? Старих бабів? Хай собі бубонять! А в нас усе буде по-новому, по-нашому.

Ярина підводить злякані очі. Віра, на підтвердження слів, киває впевнено й ствердно. Подруга потроху струшує з плечей переляк. Але ще не випростується так виклично, ще нема в ній стільки впевненості, як у Віри.

А та дружить з Яриною змалечку. Відколи себе пам’ятає — гралися в дорожній пилюці, ляльками за хлівом, трохи й до школи разом ходили. Ярина, на жаль одну, клясу закінчила. Сім’я велика: дівчат четверо, вона друга, брат Микола зовсім малий — треба допомагати батькам. Добре, що Віра впросила тітку відпустити на дефіляду в Угорськ. А так би не пустили…