Пуста голка

Раймонда дослухалася. Шурхіт повторився знову, досить чіткий, щоб його можна було відрізнити від інших неясних звуків, які наповнювали ніч, і, втім, такий тихий, що вона не могла визначити, звідки він долинав, чи із замкових глибин або ж зовні, з чагарів похмурого парку.

Вона тихенько встала. Вікно було прочинене. Дівчина трохи відхилила віконниці. Луки й купи дерев були залиті місячним світлом, то тут, то там серед них похмурими обрисами височіли ру їни старовинного абатства: зрізані колони, рештки лучкуватих арок і портиків. Від легкого подиху вітерця, що ковзав між нерухомих голих віток, ледь помітно ворушилися маленькі листочки на квітниках.

І ра птом той самий шум... Долинав він лівобіч від неї і нижче на поверх од того, на якому вона жила, себто у вітальнях, які містилися у західному крилі замку.

Сильна й хоробра від природи, зараз дівчина була охоплена страхом і тривогою. Вона накинула одяг і взяла сірники.

— Раймонда... Раймонда...

Тихий, як дихання, голос лунав із сусідньої кімнати, двері до якої не зачинили. Вона навпомацки попрямувала туди.

Кузина Сюзанна, вибігши назустріч, впала їй на ру ки.

— Раймондо... це ти? Ти чула?

— Авжеж... А ти не спиш?

— Мабуть, мене ро збудив собака... давно вже. Але він уже не гавкає. Котра зараз може бути година?

— Близько четвертої.

— Чуєш? У вітальні хтось ходить.

— Не хвилюйся, Сюзанно, там же твій батько.

— О, отже, він у небезпеці. Його спальня поруч із вітальнею.

— Там ще й пан Даваль.

— Він у другому кінці замку... Як він може почути?

Вони зволікали, не знаючи, на що наважитися. Покликати на допомогу? Закричати? Страшно було навіть трохи підняти голос. Але тут Сюзанна, визирнувши у вікно, мимоволі зойкнула:

— Дивись... Біля басейну людина.

І справді, там хтось був, якась людина швидко йшла геть. Незнайомець ніс під пахвою величенький предмет, проте вони не змогли ро згледіти, що то було. Предмет цей чіплявся за ногу, заважаючи йти. Вони побачили, як невідомий поминув старовинну каплицю, прямуючи до дверцят у стіні. Мабуть, маленькі двері були відчинені, бо ж людина вмить зникла, і вони навіть не почули звичайного скрипу завіс.

— Він ішов із вітальні, — прошепотіла Сюзанна.

— Ні, якби він спустився сходами і пройшов через вестибюль, то вийшов би ліворуч. Якщо тільки не...

Обидві подумали про те саме, тоді висунулися з вікна. Просто під ними до стіни була приставлена драбина, що діставалася до другого поверху. На кам’яному балконі було видно смужку світла. Ось з’явився ще один чоловік, теж з ношею, переліз через балкон, спустився драбиною і втік тим самим шляхом, що й перший.

Вражена Сюзанна без сил опустилася на коліна, шепочучи:

— Покликати... покликати на допомогу!

— Хто почує? Твій батько... А якщо там ще хтось є, і він накинеться на нього.

— Може, покликати слуг? Із твоєї кімнати можна задзвонити до них на поверх.

— Так... так... мабуть, це гарна думка, аби вони не запізнилися!

Раймонда намацала біля ліжка електричний дзвінок і натиснула кнопку. Згори задзвеніло, і їм здалося, що знизу теж почули цей звук.

Вони чекали. Тиша ставала загрозливою, і навіть вітер не ворушив більше листя на кущиках.

— Мені страшно... мені страшно... — знай повторювала Сюзанна.

І ра птом глухої ночі в них над головою зчинився шум боротьби, загрюкотіли, перекидаючись, меблі, залунали вигуки, а потім до них долинув жахливий зловісний хрипкий стогін живої істоти, якій перерізають горло.

Раймонда кинулася до дверей. Сюзанна в ро зпачі повисла на ру ці.

— Ні, не кидай мене, мені страшно...