| Видавництво: | Видавництво Старого Лева |
| Автор: | Віржіні Ґрімальді |
| Жанр: | Сучасна проза |
| Де читати: | У застосунку Наша Книга — детальніше |
| ISBN: | 9789664486245 |
Цю книгу не можна завантажити — вона доступна для читання лише в нашому мобільному застосунку.
Застосунок доступний на Android та iOS.
«Хороше життя» — роман французької письменниці Віржіні Ґрімальді. Українською книга вийшла у «Видавництво Старого Лева» 2025 року в перекладі Марії Абрамової.
Емма та Агата — сестри. Рідні, але дуже різні. Життя розвело їх на пʼять років, та цього літа вони зустрічаються у будинку на узбережжі. Після смерті улюбленої бабусі дім їхнього дитинства наповнений спогадами та ностальгією. У сестер є тиждень, щоб розповісти одна одній усе і надолужити час, проведений порізно. Тиждень для примирення з минулим, пошуки взаєморозуміння, прощень і надії — останній шанс віднайти те, що здавалося втраченим назавжди.
Це тепла й зворушлива історія, яка показує, що хороше життя — це не ідеальний сценарій, а мистецтво проживати навіть складні миті з вдячністю та сміливістю. Віржіні Ґрімальді майстерно переплітає оригінальний гумор із глибокими життєвими уроками, створюючи роман, який надихає цінувати кожен момент і йти вперед, незважаючи на труднощі.
Тепер. 5 серпня. Агата
16:01
Спека вдаряє в лице, щойно двері розсуваються. Візочок повний, усе гарненько впорядковано по торбах і мішечках. Аж дивно, що не за абеткою.
— Ну все, ми закупилися, тепер робимо що я люблю!
— І що це?
— Playa! Пляж!
Емма пускає очі під лоба. Знає, що я не відчеплюсь. Всю душу вийму, а свого доскочу. Так я роботу вибила. Квартиру. Так і Матьє сполохала. Козел. Я тільки планувала щось надовго, а він і тестового місяця не протягнув.
— Не хочеш помогти?
Вона позабивала весь багажник, як у тетрісі. Я відкочую візочок і вже думаю, навіщо підписалася на тиждень разом.
Не те щоб я розлюбила сестру. Вона в моєму серденьку — номер один, оно до чого буся довела. Просто можна любити і не переварювати. В мене таке з цибулею.
Іноді думаю: не були б ми рідні сестри — я б її прибила. Бо зі спільного в нас лише спогади.
— Ну добре, — вона заводить машину. — Але їдемо на Шамбр д’Амур.
На пляжі де Кавальє менше туристів, але най буде. Хто поступається — тому вертається. Емма втупила очі в дорогу, тоді відчула на собі мій погляд і розтанула. Всміхнулася мені, я — їй. Ми вже такі, типу, дорослі, такі різні. Але досі рідні. Сподіваюся.
16:20
Вдома засада. Любий дядько Жан-Ів також відомий як паркомат і його благовірна, тітонька Женев’єва.
Сидять і пальцем не кивнуть, хоч у нас повні торби.
З манерами в нашій сім’ї не жартують: молодші вітаються перші. Таке правило. Що називається, затям і не висовуйся, яйця курку не вчать.
— Вітаю, дядечку, — я нахиляюся його поцілувати.
— Привіт, дівчата. Еммо, давно не бачились.
Та чмокає його й лопоче:
— На похорон… я не змогла, не планувала, і… вибач…
Емма червоніє: таке не сплануєш, от ляпнула. Тітка несамохіть рятує ситуацію.
— Сигналка спрацювала, нам прийшло сповіщення. Ви не казали, що заїдете.
— Хотіли тут побути, — відповідає Емма. — Поки можна.
— У вас ключі? — випитує Жан-Ів.
— А ми в димар залізли. Надворі сани з оленями.
Емма схиляє голову, щоб не заржати.
— Могли б і попередити, — буркоче паркомат. — Ми вже були перелякалися.
— Ми думали, до бусі можна хоч коли, — фиркаю я.
— Ви вже не в бусі.
Ці слова ріжуть вуха, він аж сам здивувався. Хоча з цими бровами дашком не вгадаєш. У нього то напевно ще зі школи, коли на біології дізнався, що він у світі не один такий, у інших теж є мізки. Ото стрес пережив, бідолаха.
— Звісно, лишайтеся, — власкавилася Женев’єва. — Тільки глядіть нічого не попсуйте, ще відрахують за ремонт. Наступного тижня усе повиносять, тому щоб нічого не рухали.
— То як на завтра, відбій? — питаю в Емми.
Наживка здоровезна, але дядечко клює.
— А що ви вже надумали?
— Та нічого такого, — стенаю плечима. — Порнуху познімати.
Емма кусає губи. Женев’єва дивиться на мене з явним співчуттям:
— Ми вам не вороги, дівчата. Підтримували, помагали як могли.
Мені вже не до жартів. Так би й кинула в пику, що думаю про цю суперпідтримку. Ну-ну, цікаво, як вони допомагали. Дуже просто: ніяк. Ми для них скалка в дупі. На нас дивляться і відчувають провину. Звичайно, легше відвернутися, намалювати щось своє. Нічого дивного, такі вже люди: все підганяють під свою картинку, тішать себе брехнею, доки в неї не повірять.
— Ви надовго? — питає Жан-Ів.
— На тиждень, — озивається Емма.
Дядько з тіткою перезираються і з виглядом «запам’ятайте нашу доброту, але не думайте, що то все показуха» пускають нас на тиждень у бабусин дім.
Тоді. Квітень 1988. Емма — 8 років
Тато і мама посварилися. Ми їли у Рульє, татових друзів, а мама встала й каже: «Ми пішли», а там іще пиріг із шоколадом. Тато її вмовляв, Агата заревіла, я надулася, але нічого не подіяло, і ми поїхали. В машині всі мовчали. Тільки тато сказав погане слово, коли почув по радіо, що П’єр Депрож помер, я не спитала, хто це. Мабуть, друг.
Нас одразу відправили спати. Не дали навіть зуби почистити! Батьки закрилися на кухні, але ми чули, як вони кричать. Агата налякалася, вона ненавидить, коли хтось верещить. А я боялася, що мама з татом розведуться. Як у Марго, вона з татом лише на канікулах, і ще в неї з’явилася половинка братика (не пам’ятаю, як це називається). Залиште мені тата і цілу сестру, дякую.
«Хороше життя» — роман французької письменниці Віржіні Ґрімальді, який «Видавництво Старого Лева» випустило 2025 року в перекладі Марії Абрамової. Оригінал під назвою Une belle vie вийшов 2023 року у паризькому видавництві Flammarion. Емма й Агата — рідні сестри, яких життя розвело на п'ять років, і цього літа вони зустрічаються в будинку на узбережжі, де після смерті улюбленої бабусі все нагадує про дитинство. У них є тиждень, щоб розповісти одна одній усе й надолужити час, проведений порізно. У короткому зверненні на початку книжки авторка запрошує читачів «на літо у Країну Басків» — саме там відбувається дія.
Ця книга читається в застосунку Наша Книга: купили на сайті — вона одразу у вашій бібліотеці на телефоні, з офлайн-режимом і синхронізацією прогресу.
