Ілюстрований Чоловік. Пролог
Я познайомився з Ілюстрованим Чоловіком теплого пообіддя на початку вересня. Саме завершував двотижневу мандрівку штатом Вісконсин, плентаючись асфальтною дорогою. Уже давно минув час обіду, коли я нарешті зробив привал, поїв свинини з бобами, закусив пончиком і якраз намірився влягтися на траві і почитати, коли це на пагорбі з’явився Ілюстрований Чоловік; якусь мить він стояв там на тлі ясного неба.
Тоді я ще не знав, що він ілюстрований. Мені було відомо лиш те, що він високий, з колись добре розвиненими м’язами; однак із якоїсь причини віднедавна неабияк потовстів. Пригадую, руки у нього були довгі, кисті повні, обличчя дитяче і майже без шиї посаджене на масивний тулуб.
Вочевидь він відчув мою присутність, бо, не дивлячись на мене прямо, мовив свої перші слова:
— Не підкажете, де б я міг знайти роботу?
— Боюся, що ні, — відповів я.
— Впродовж сорока років я ніколи довго не затримувався на жодній роботі, — повідомив він.
І хоча того дня було доволі спекотно, вовняна сорочка на ньому була защепнута на всі ґудзики. Рукави спущені і застібнуті навколо широких зап’ясть. Піт струменів його обличчям, але він не робив спроб розщібнути сорочку.
— Гаразд, — озвався він нарешті, — ця місцина аж ніяк не гірша для ночівлі за будь-яку іншу. Ви ж не проти мого товариства?
— У мене вдосталь їжі, щоб пригостити вас, — сказав я.
Він важко опустився на землю, пробурмотівши:
— Ви ще пошкодуєте, що запросили мене залишитися, — а тоді додав: — Усі шкодують. І тому я весь час у русі. От тобі маєш, невдовзі День праці — це ж розпал масових розваг та ярмарків! Я мав би загрібати гроші лопатою на балаганних виставах в усіх навколишніх містечках, але ось він я — отут — без жодних перспектив.
Він стягнув із себе величезний черевик і пильно придивився до нього.
— Зазвичай я тримаюся однієї роботи днів десять. Тоді неодмінно щось стається і мене звільняють. А тепер мене на жоден ярмарок в Америці ближче ніж на десять футів не підпустять!
— А в чім річ? — запитав я.
Замість відповіді він повільно розстібнув затісний комірець сорочки і, заплющивши очі, весь віддався процесу розстібання ґудзиків — зверху донизу. Його пальці ковзнули, обмацуючи власні груди.
— Кумедно, — зронив він, не розплющуючи очей. — Їх не можна намацати, однак вони все-таки там. Я все ще надіюся, що одного дня погляну туди, а їх не буде. У найспекотніші дні я годинами ходжу під палючим сонцем, засмагаючи; сподіваючись, що мій піт врешті-решт їх змиє, а сонце випалить, однак на заході сонця вони все ще там.
Він ледь повернув голову у мій бік, виставивши напоказ свої груди.
— Вони все ще там?
По тривалій паузі я видихнув:
— Так, — підтвердив. — Вони все ще там.
Картинки.
— Є ще одна причина, чому я завжди защіпаю комір сорочки, — пояснив він, нарешті розплющуючи очі, — через дітлахів. Вони біжать за мною сільськими стежинами. Всі хочуть побачити ці картинки, й однак… ніхто не хоче їх бачити.
Він зняв із себе сорочку і зібгав її в руках. Чоловік був покритий картинками, починаючи від блакитного татуйованого кільця на шиї аж до лінії талії.
— Я такий самий і нижче, — сказав він, немовби прочитавши мої думки. — Я увесь розмальований. Погляньте! — і розтулив кулак. На долоні його красувалася троянда — свіжозрізана, з крапельками кришталевої роси на ніжних рожевих пелюстках. Я мимоволі простягнув руку, аби доторкнутися до неї… однак то був лише малюнок.
Що ж стосується інших частин його тіла, то я сидів і лиш витріщався — бо то було справжнє буйство ракет, фонтанів і людей, зображених із найменшими деталями та у найяскравіших барвах; ви майже чули голоси — слабкі та приглушені — усього того натовпу, що населяв його тіло. Коли плоть колихалася, крихітні ротики тремтіли, дрібненькі зелено-жовті оченята кліпали, маленькі рожеві рученята жестикулювали. На широких грудях Чоловіка-у-картинках виднілися золотисті луки, блакитні річечки та високі гори; а зорі, сонця і планети Молочним шляхом розтікалися бо його грудях.