Світ Кістяної Вежі. Книга 2. Страж Чорних Брам : роман

Найстрашніші привиди

Жорна тління сумлінно стирали суще в порох під байдужим поглядом ночі. Вічність тривала секунди, секунди розтягувалися на століття. Камені щербилися, кістки в глибинах землі оберталися на діаманти. Привиди блукали попелищем серед розбитих надгробків і згорілих дерев. Попіл усе ще літав у повітрі.

Всетлін простягнув розкриту долоню, проте зачерпнув лише порожнечу. «Я теж привид», — збагнув він. Над руїнами Урбмортіса височів ефемерний, мінливий у своєму небутті й застиглий у своєму падінні силует Кістяної Вежі, що плив туманом і сяяв потойбічно та холодно.

Вісь світу дала крен...

— Цього не буде — ми не допустимо.

Моріарна підійшла нечутно й урвала потік видінь, ніжно торкнувшись його плеча. Всетлін стиснув у долоні сніжинку, яка навіть не думала розтавати в крижаних руках Живого серед Мертвих і Мертвого серед Живих.

— Сподіваюсь, — відповів він.

— Час нам спуститися на дно атріуму.

— Атож... Годі відкладати.

— Коли ж предвічна Темрява вирішить залишити нас в своїх обіймах... Акедіта стане достойною Намісницею.

— Якщо світ встоїть.

Володарка Кладовищ поглядом позвала брата за собою, до брами Кістяної Вежі.

— Пригадуєш Етерну? — запитав Всетлін.

— Так, звісно ж. Вона прийшла до Урбмортіса водночас із нами — скільки століть тому?.. Великі некроманти — велика рідкість. А нині вона мертва по-справжньому. Вся Некросфера вже знає цю новину.

— До нас іде її учень, у супроводі Тих, що Живуть в Смерті.

— Це все ускладнює. Ти відпустиш Акедіту?

— Мене ніхто не питатиме. Кістяна Вежа має свою волю.

— Ми теж.

— Я не смію втручатися. Просто знаю, що доля Акедіти — Урбмортіс. Одного разу я вже зіграв свою роль у цій історії, коли матінка-Смерть звеліла мені будь-якою ціною вирвати дівчинку з лап фанатиків і привести її сюди. Сьогодні ж наше завдання цілком інше.

— Твій меч — серед могильників стародавньої битви, — нагадала Моріарна.

— Твій жезл — у демонічного пращура теріанів.

— Дно атріуму, Моріарно. Серце Пітьми, обитель всеблагої Смерті.

Вони взялися за руки і ступили перший крок сходами вниз.

***

— Ти мертвий!

Дарен гучно вилаявся. Яр прибрав меча і простягнув побратимові руку, допомагаючи підвестися зі заледенілої, ледь припорошеної першим снігом землі. Смеркалося. На сьогодні тренування закінчилось, і стражі Рура повільно розходилися з майданчика у внутрішньому дворі палацу.

Пройшло близько двох місяців з тих пір, як Яр разом із сестрами покинули Терен. Йому подобався магічний Рур, і подобалося бути в княжому воїнстві. За цей короткий проміжок часу він досяг неабияких успіхів у володінні мечем, тож міг позмагатися навіть із тими, хто опановував це мистецтво роками. Але в глибині душі його починали дратувати і тренування, і розмірене, спокійне життя. Ярові хотілося битви. Звір нетерпляче чекав ворогів.

— Нині наша черга патрулювати околиці, — мовив Дарен, обтрушуючи з вогняно-рудого волосся сніжинки.

Перспектива всю ніч швендяти заледенілими болотами довкола міста не вселяла ентузіазму. Останнім часом напади фанатиків порідшали — вочевидь, попри свою невразливість до магії, від холоду вони потерпали нарівні з усіма живими. Проте розслаблятися було не варто — усі пророцтва наймудріших Відаючих з Ордену Восьми Доріг не віщували нічого доброго ні для міста, ні для світу. Князь у глибині душі надіявся, що ворог не з’явиться раніше весни, але, в будь-якому випадку, варто було завжди бути напоготові.

— Хоч якась розвага, — стенув плечима Яр.

Холод його не надто бентежив.

«Цікаво, чи розвалиться до літа наш дім в Терені?» — чомусь раптово подумав він. Утім, минуле і так було втраченим навіки. Тим більше тепер, коли Далію відіслали до іншого князівства. А може, й ще раніше.

— Зустрінемось біля воріт за годину.

— А як же вечеря?

— Мушу провідати сестру. Просто переконатися, що з Резедою все гаразд, аби потім не переживати за неї і не відволікатися від нашого завдання. Не турбуйся, я повернуся вчасно.

— Пізній час для відвідин, — зауважив Бріар. — Ходімо.