Не кажучи про пса : роман

— Хотілось би почати з білого аркуша, без усіх цих старих бридких руїн, — мовила вона. — Це символічні руїни, люба, — відповів її друг.

Брат Джон Клин, 1349 р.

Пошукова група. Військові шоломи. Заковика з кумівством. Королівські капелюшки. Пташиний пеньок єпископа десь запропастився. Благодійні товкучки. Зачіпка щодо розташування пенька. Астрономічні спостереження. Собаки. Кіт. Найкращий друг людини. Раптовий від’їзд.

Нас було п’ятеро — Карратерс, новачок і я, а також містер Співенс та церковник. Діялося це раннього вечора п’ятнадцятого листопада, коли ми стояли серед руїн Ковентрійського собору та шукали пташиний пеньок єпископа.

Ну, принаймні я точно шукав. Новачок вирячився на розбиті вітражі, містер Співенс рився біля сходів до ризниці, а Карратерс намагався переконати церковника в тому, що ми з пожежної охорони.

— Онде керівник нашого підрозділу, лейтенант Нед Генрі, — сказав він, показуючи на мене, — а я командир Карратерс, офіцер післяпожежної безпеки.

— З якої ви частини? — запитав церковник, звузивши очі.

— З тридцять шостої, — вирвалося навмання у Карратерса.

— А то хто? — гнув далі церковник, показуючи на новачка, який силкувався зметикувати, як працює його кишеньковий ліхтарик. Він не скидався навіть на учасника ополчення, не те що на пожежника.

— То мій шуряк, — імпровізував Карратерс. — Еґберт.

— Дружина вмовляла найняти її брата за пожежного сторожа, — церковник співчутливо захитав головою. — А він же ж як ходить по кухні, то завше мусить перечепитись за кота. «Як він, по-твоєму, гаситиме вогонь?» — поцікавився я. «Йому потрібна робота», — вперлась вона. «Ну, то хай іде працювати на Гітлера», — відрік я їй врешті-решт.

Я облишив їх та подався вниз по рештках нефа. Нема часу зволікати. Ми прибули сюди запізно. Зараз лише кілька хвилин по четвертій, але через дим та куряву заледве що видно.

Новачок кинувся кишенькового ліхтарика і взявся спостерігати за містером Співенсом, що завзято порпався у розвалинах біля сходів. Я провів уздовж стіни очима, вираховуючи, де колись був північний прохід, і тоді попрямував до дальньої частини нефа.

Пташиний пеньок єпископа стояв на кованій підставці перед запоною каплиці Смітів. Продираючись по завалах, я намагався зорієнтуватися, де саме перебуваю. Від собору залишились тільки зовнішні стіни та вежа з красивим шпилем. Усе решта — дах, склепінчаста стеля, арки клеристорію, колонади — обвалилося в одне невпізнаване громаддя уламків.

«Гаразд, — міркував я собі, стовбичачи на латах покрівлі, — ось це апсида, а за нею каплиця Дрейперів (про це можна здогадатися лишень з вибитих вікон)». Кам’яні арки обвалилися, залишилася хіба вигнута стіна.

«Тут була каплиця Святого Лаврентія», — розмірковував я далі, лізучи накарачки по завалах. У цій частині собору обвал каміння і обвуглених кроков сягав п’яти футів заввишки, та ще й був доволі слизький. Цілий день мрячило, тож попіл перетворився у брудну кашу, а по шиферних плитах повзлося, наче по кризі.

Каплиця Ґірдлерів. А тут, мабуть, каплиця Смітів. Жодного натяку на запону. Я прикинув, на якій відстані від вікон вона мала б кріпитися, і почав копати.

Під місивом із кам’яних уламків та понівеченої металевої арматури я не знайшов ані пташиного пенька єпископа, ані загорожі. Зате стирчав відламаний шмат клячника і частина лавки, а це означало, що я зайшов углиб зали.

Підвівшись, спробував зорієнтуватися. Тільки подумати, як суттєво руйнація може спотворити відчуття простору. Намагаючись побачити основу бодай якоїсь колони з північного проходу, я опустився на коліна й глянув туди, де колись розташовувався хор, та все дарма — їх безнадійно засипало.

Потрібно відшукати, де тягнулась арка, і відштовхуватись уже звідти. Я озирнувся на східну стіну каплиці Ґірдлерів, став на рівні з її віконницями й знову взявся копати, розшукуючи колону, на яку опиралася арка.

Підніжжя колони стриміло з підлоги на шість дюймів. Розчистивши довкола ділянку, я визначив можливе розташування загорожі та взявся копати.