Фіаско

Бірнамський ліс 1

— Сіли ви добре.

Чоловік, який це сказав, уже не дивився на пілота, котрий у скафандрі стояв біля нього, тримаючи під пахвою шолом. Він перетнув круглу залу з підковою пультів посередині й почав розглядати циліндр корабля, оплавленого біля дюз. Із них усе ще хлюпала на бетон чорна юшка. Навіть з такої відстані корабель вражав своїми розмірами. Другий диспетчер, кремезний, у натягнутому на лисий череп береті, відмотував плівку із записом, і поки вона крутилася, краєм ока косував на прибульця. На голові в диспетчера були навушники, а перед його очима хаотично блимав ряд моніторів.

— Та, якось вийшло, — кинув пілот.

Він удав, що неодмінно має спертися на пульт, аби відстебнути важкі рукавиці з подвійними застібками. Після цього приземлення в нього й досі тремтіли коліна.

— Що це було?

Коротун із мишачим неголеним обличчям, у витертій шкіряній куртці стояв біля вікна й ляскав себе по кишенях, аж поки намацав сигарети.

— Тимчасова втрата тяги, — буркнув пілот, трохи розгублений байдужою зустріччю.

— Але чому? Ви знаєте?

«Ні», — хотів відказати пілот, але змовчав, бо вважав, що мав би знати. Плівка скінчилась, її кінець лопотів, обертаючись разом із барабаном. Цибань підвівся, зняв навушники, лише тепер кивнув пілотові й хрипко відрекомендувався:

— Мене звуть Лондон. А його — Ґоссе. Ми раді вітати вас на Титані. Чого вип’ємо? Кави чи віскі?

Молодий пілот зніяковів. Він чув про цих людей, але ніколи їх не бачив. Був певен, що цибаня звати Ґоссе, але помилявся. Розмірковуючи над цим, попросив кави.

— Який у вас вантаж? Карборундові головки? — спитав Лондон, коли вони утрьох сіли біля столика, що висунувся зі стіни.

На столику парувала кава у склянках, схожих на мензурки. Ґоссе запив кавою жовту піґулку, перевів подих, закашлявся і висякався з такою силою, що аж сльози набігли йому на очі.

— І випромінювачі теж привезли? — запитав він пілота.

Той знову розгубився, бо сподівався на більший інтерес до свого подвигу, тож тільки хитнув головою у відповідь. Не щодня ж у ракеті під час посадки зникає тяга. Хіба це так важливо — говорити зараз про вантаж, який він привіз? Краще б він розповів їм, що навіть не намагався продути сопла чи збільшити головну тягу, а відразу ж вимкнув автоматику й сів на ручному управлінні, лише на маневрових двигунах. Фокус, якого не робив ще ніколи, хіба що на тренажері. Та й то давно. Але тут цікавилися зовсім іншим.

— Привіз, — лаконічно сказав він і навіть відчув задоволення, бо прозвучало це непогано. Така стриманість після пережитої небезпеки!

— Привезли, але не туди, куди треба, — усміхнувся коротун Ґоссе.

Пілот не зрозумів — говорить він серйозно чи жартує.

— Як це — «не туди»?.. Ви ж мене прийняли. Точніше, викликали, — поправився він.

— Були змушені.

— Не розумію.

— Адже ви мали сісти на Ґраалі.

— То чому ж ви мене перехопили?

Йому зробилося гаряче, адже їхня вимога приземлятися на Титані звучала категорично. Щоправда, втрачаючи швидкість, він перехопив радіодонесення про якусь аварію, проте мало що зрозумів — заважали шуми в ефірі. Він підлетів сюди з боку Сатурна, щоб його гравітацією пригасити швидкість і цим заощадити паливо. Тому й зачепив кораблем магніто­сферу Титана так, що аж затріщало на всіх діапазонах хвиль. І відразу ж із місцевого космодрому надійшов наказ сідати. Навігатор мусить підкорятися наказам диспетчерів. Але ці навіть не дали йому скинути скафандра — відразу почали допитувати. Думки його все ще були в рубці управління, він досі відчував ремені, що люто вп’ялись у груди й плечі, коли ракета вдарилась об бетон вже вистромленими лапами, а невигорілі до кінця маневрові двигуни, бурхаючи полум’ям, конвульсивно шарпали її корпус.

— У чому річ? То де ж я, врешті, мав приземлитися?

— Ваш дріб’язок належить Ґраалю, — пояснив коротун, витираючи ніс, почервонілий од нежитю, — а ми перехопили вас над орбітою й викликали сюди, бо нам потрібен Кілліан. Ваш пасажир.

— Кілліан? — здивувався молодий пілот. — Його на борту нема. Зі мною лише Сінко, другий пілот.

Ті двоє остовпіли.

— А де ж Кілліан?