Афон 2643

Тілла Лундштрьом більше не кохала свого чоловіка. Щоб убити його, не відчуваючи провини, їй вистачило чотирьох років і дев’яноста трьох днів.

Домогосподиня з Дуньо дізналася про зраду чоловіка, тільки коли проти нього вже порушили справу (коханка була настільки юною, що за такі стосунки передбачалась відповідальність). Тілла вірила у прощення, до того ж коханий був уже немолодий, тож вона продовжувала піклуватися про нього й підтримувати його протягом усього часу, поки йшла справа. Але чоловік тепер ніби не помічав Тіллу, а на людях ставився до неї несерйозно й зверхньо.

Тілла Лундштрьом відчула, що більше не кохає свого чоловіка, 12 листопада 1959 року — в день, коли вони сплатили штраф. Тієї п’ятниці вона сіла за кермо своєї машини й попрямувала до Кальмара, величенького міста неподалік, де купила до столу риби, червоного вина й трошки солоденького на десерт. Святкова вечеря вийшла пишна й ситна — саме така, якою полюбляв бачити ці вечері її чоловік. Прибравши зі столу, пара вирішила, що варто було б частіше так ото себе тішити.

Наступного ж дня, на самому світанку, Тілла знову вирушила до міста по продукти.

— Варто цінувати кожну мить, адже ми вже немолоді, а життя таке коротке, — пояснила вона чоловікові, прикрашаючи стіл святковими свічками й піймавши на собі його здивований погляд.

Вечеря вийшла неперевершено смачною: він ласував кожним шматочком, а потім вони промовляли тости й пили вино. Нужденними Лундштрьоми не були, штраф сплачено — ­тепер можна влаштовувати собі свято хоч і кожного дня.

Сама Тілла їла мало, частіше — пригощала коханого. Іноді вона навіть радила чоловікові відмовитися від тієї або іншої страви, адже «аналізи в нього не дуже добрі». Іноді він до неї навіть дослухався.

За чотири роки й дев’яносто три дні чоловікові Тілли Лундштрьом відмовила печінка. Він помер, а сама Тілла продала їхній будинок у Дуньо й переїхала до Кальмара. Подальше життя її, у невеличкій мансардній квартирці, що вона винаймала, було приємним і спокійним. У якийсь момент, зрозумівши, що більше фізично не в змозі підійматись сходами, Тілла припинила пити й померла від зневоднення.

Один німецький юрист, який придбав будинок із мансардною квартиркою за сімдесят років після смерті Тілли, знайшов рукописні щоденники жінки й відновив перебіг тих подій. Лишила після себе Тілла здебільшого рецепти, але чоловік натрапив і на записи, в яких вона розмірковувала про скоєне й згадувала про почуття провини.

Хоча 12 листопада 1959 року Тілла й вирішила, що Зіґ­ґе Лундштрьом більше не заслуговує на життя, віроломною вбивцею жінка себе не вважала. Жодного разу, сидячи з ним за столом, вона не намагалася вмовити або змусити чоловіка щось з’їсти. Про яку ж «безпорадність» може йти мова, якщо Зіґґе, усвідомлюючи, що «аналізи в нього не дуже добрі», залюбки уплітав вміст кожної тарілки, кожного келиха?

Однак у своїй праці, що згодом набула неабиякого розголосу, юрист все ж таки визнав Тіллу винною; принаймні з погляду закону. У діях жінки він вбачав особливий тип вбивства: такий, для якого навіть не було ще терміна або визначення до того моменту. Тілла Лундштрьом, згодом знана як Кальмарська вдовиця, лишень створила умови, що посприяли смерті її чоловіка; при цьому Зіґґе Лундштрьом повністю розумів значення своїх дій і чинив винятково добровільно.

З юридичного погляду, праця не виявилась ефективною. По-перше, вважалося нісенітницею засуджувати людину посмертно. По-друге, якби хтось по-справжньому взявся розглядати цю справу, існував ризик лишитися без практичного визначення «провини», а цього побоювалися. Хтось навіть пожартував, що, мовляв, узявши Тіллу за дружину, Зіґґе Лундштрьом скоїв самогубство.