Крадій часу

Згідно з Першою Скрижаллю Колина Вічноздивованого, Колин вийшов із печери, де в нього сталося осяяння, у просвітлений світанок першого дня решти свого життя. Якийсь час він розглядав схід сонця, адже ніколи ще його не бачив.

Він штурхнув сандалією сонну фігуру Одоробла-учня і прорік:

— Я бачив. І тепер я знаю.

Тоді він замовк і подивився на те, що було біля Одоробла.

— Що це за дивовижа? — спитав він.

— Е… е… це дерево, вчителю, — пробелькотів Одоробло, який ще й досі не прокинувся. — Пам’ятаєте? Воно й учора тут стояло.

— Ніякого учора не було.

— Е… е… я думаю, було, вчителю, — мовив Одоробло, зводячись на ноги. — Пам’ятаєте? Ми прийшли сюди, я приготував їжу і ще мусив зняти шкірку з вашої склянґи, бо ви її не хотіли.

— Я пам’ятаю вчора, — задумливо прорік Колин. — Але цей спогад у моїй голові зараз. Чи вчора було насправді? Чи справжній тільки спогад? Воістину, вчора я не народився.

Одороблова мармиза викривилася болісною гримасою нерозуміння.

— Любий мій дурнику Одоробле, я все пізнав, — мовив Колин. — У цій долоні немає ні минулого, ні майбутнього. Є тільки те, що зараз. І часу іншого немає, крім теперішнього. Багато в нас роботи.

Одоробло завагався. Щось нове з’явилося в образі його вчителя. Його очі сяяли, а коли він рухався, в повітрі спалахували дивні сріблясто-сині вогники, неначе відблиски рідких дзеркал.

— Вона мені сказала все, — вів далі Колин. — Я знаю, що час було зроблено для людей, а не навпаки. Я навчився формувати його і викривляти. Тепер я знаю, як зробити, щоб мить тривала вічність, бо вона і так є вічною. І я можу навчити цьому навіть тебе, Одоробле. Я почув серцебиття всесвіту. Я знаю відповіді на безліч запитань. Ось запитай мене щось.

Учень тупо подивився на нього. Було ще так рано-вранці, що й рано бути не могло. Це єдине, в чому він був зараз певний.

— Е-е… що вчитель бажає на сніданок? — запитав він.

Колин задивився з місця їхнього таборування понад засніжені поля і пурпурові гори на золотистий світанок творення світу, розмірковуючи над деякими аспектами людського життя.

— Ах, — мовив він. — Одне із найскладніших питань.

Для того, щоб існувати, треба бути видимим.

Для того, щоб існувати, треба мати своє місце в часі і просторі. І цим пояснюється те, чому дев’ять десятих маси всесвіту залишаються неврахованими.

Дев’ять десятих всесвіту — це знання місця і напрямку всього, що міститься в решті одній десятій. Кожен атом має свою біографію, кожна зірка — свій файл, кожен процес хімічного обміну — свій еквівалент інспектора з папкою-кліпбордом. Тому ця більша частина всесвіту залишається неврахованою, адже провадить бухгалтерський облік решти, а ви ж не здатні бачити власну потилицю.1

Дев’ять десятих всесвіту — це, фактично, канцелярщина.

І якщо вас цікавить якась історія, то пам’ятайте, що історії не розгортаються. Вони сплітаються. Події, що започаткувалися в різних місцях і в різний час, змикаються в тій крихітній точці часопростору, що стає досконалою миттю.

Припустимо, що якогось короля переконали носити новий одяг із такої тонесенької тканини, що ніхто цього одягу не міг би бачити. І припустимо, що якийсь маленький хлопчик голосно й переконливо звернув на це увагу…

Тоді ви маєте Історію про Голого Короля.

Але якщо вам відомо трохи більше, це вже буде Історія про Хлопчика, якого Добряче Відлупцював і Поставив у Кут Батько за Зневаження Королівської Гідності.

Або Історія про Те, як Вартові Оточили Юрбу і Сказали: «Нічого Такого Не Сталося, Ясно? Хтось Хоче Заперечити?».

Або це може бути історія про те, як піддані усього королівства раптово переконалися у зручності «нового одягу» і захопилися здоровими видами спорту2 в невимушеному натуристичному середовищі, приваблюючи щороку численних нових прихильників, що, врешті-решт, призвело до рецесії, викликаної занепадом традиційної швейної промисловості.

Це навіть може бути історія Великої Епідемії Пневмонії ’09 року.

Усе залежить від рівня вашого знання.

Скажімо, ви спостерігали, як тисячами років накопичувався сніг, як він стискався й перекочувався понад глибинні скелі, аж поки льодовик зіштовхував відколоті брили айсбергів у море, а ви дивилися, як один такий айсберг дрейфував собі крижаними водами, і знали, що його екіпаж складався з радісних полярних ведмедів і тюленів, які з нетерпінням очікували початку чудесного нового життя в іншій півкулі, де на крижинах громадяться смачненькі хрусткі пінгвіни, аж раптом — хрясь! Трагедія матеріалізувалася у вигляді кількох тисяч тонн неврахованого плавучого заліза і жвавого музичного супроводу…