Цивілізація статусу. Квиток на планету Транай

Й ого опритомнення було повільним і болісним процесом. Мандрівкою тим шляхом, який він був подолав із передвічного часу. Він марив. Він зринав крізь каламутні товщі сну від уявних начал усіх речей. З первинного мулу він витягнув якусь псевдоподію, і тією псевдоподією був він сам. Він став амебою, в якій ховалася його сутність; потім якоюсь рибою, наділеною властивостями його індивідуальності; потім мавпою — не подібною до жодної іншої мавпи. І зрештою він став людиною.

Якою саме людиною? Він розпливчасто побачив себе, безликого, з термострілом, міцно стиснутим у руці, й чиїмсь трупом біля ніг. Отакого кшталту людиною.

Він прокинувся, протер очі й чекав, чи не згадає про себе ще щось.

Жодних інших спогадів. Навіть ім’я не зринало в пам’яті.

Він рвучко сів, силуючи пам’ять повернутися. Коли та не послухалася, роззирнувся, шукаючи поряд якоїсь підказки щодо своєї особистості.

Він сидів на ліжку в якійсь похмурій кімнатині. З одного боку були зачинені двері. З іншого крізь завіску в ніші він розгледів крихітний туалет. Світло потрапляло в кімнату з якогось прихованого ­джерела, можливо, із самої стелі. У кімнаті стояло це ліжко, єдиний стілець і більше не було нічого.

Він підпер підборіддя рукою й заплющив очі. Намагаючись упорядкувати все, що знав, та висновки із цих знань. Він знав, що він людина, представник виду Homo sapiens, мешканець планети Земля. Він володів мовою, що, як він знав, є англійською. (Чи означало це, що існують інші мови?) Він знав назви звичайних речей: кімната, світло, стілець. На додачу він мав обмежену кількість загальних знань. Він знав, що є багато важливих речей, яких він не знає, хоча колись знав.

Напевне, зі мною щось трапилося.

Те «щось» могло бути й гіршим. Якби все зайшло трохи далі, він міг би залишитися безтямною істотою без мови, без усвідомлення того, що він людина чоловічої статі, уродженець Землі. Бодай ця дещиця в ньому збереглася.

Але спробувавши помислити далі тих базових фактів, які наразі мав, він зупинився перед темною, сповненою жаху територією. Ходу нема. Дослідження власного розуму було таким само небезпечним, як подорож до… чого? Він не міг дібрати якогось відповідного варіанта, хоча підозрював, що їх існує чимало.

Мабуть, я був хворий.

Це єдине резонне пояснення. Він — людина із втраченою пам’яттю. Колись він мав володіти безцінним багатством спогадів, про які тепер може лише здогадуватися, спираючись на ті обмежені знання, які має у своєму розпорядженні. Колись у його пам’яті, мабуть, були птахи, дерева, друзі, родичі, власне становище в суспільстві, можливо, дружина. Тепер він міг про все це лише загадуватися. Колись він міг сказати: «Це схоже на оте» або «Це нагадує мені…». Тепер ніщо йому нічого не нагадувало і всі речі були схожі лише на самих себе. Він утратив здатність зіставляти й порівнювати. Він більше не міг аналізувати сьогодення з позиції пережитого минулого.

Це, либонь, якась лікарня.

Авжеж. Його тут доглядають. Чуйні лікарі працюють над тим, щоб відновити його пам’ять, повернути на місце його особистість, відживити понятійний апарат, розповісти йому, хто він і що він. Як же це гарно з їхнього боку! Він відчув, як на очі йому навернулися сльози вдячності.

Він підвівся й повільно пройшовся своєю маленькою палатою. Підійшовши до дверей, виявив, що вони замкнені. Ці замкнені двері на якусь мить викликали в нього паніку, яку він рішуче приборкав. Можливо, він був агресивним?

Ну, більше він не буде агресивним. Вони зрозуміють. Вони нададуть йому всі можливі права пацієнта. Він поговорить про це зі своїм лікарем.

Він чекав. Минуло доволі багато часу, аж ось за його дверима почулися кроки, що наближалися коридором. Він сів на край ліжка і прислухався, намагаючись стримати хвилювання.

Кроки зупинилися біля дверей. Зсувні двері прочинилися, і до кімнати зазирнуло чиєсь обличчя.

— Як почуваєтесь? — пролунало запитання.