Лярва : роман

Баба Єлена вмирала.

Помирала тяжко, у страшних муках. У принципі, як і кожного серпневого ранку, коли прикрі мухи прокидалися ще до сходу сонця й надокучливо бриніли, лізучи бабі в очі. Тоді баба чулася не в силі боротися з тим пекельним роєм і постановляла собі: певно, аж ниньки мушу вмирати. Змирившись із незворотним, востаннє набирала повні груди повітря й лунко гойкала на всю хату, що аж дзеркала в облізлому, ще радянському трюмо жалісливо дзеленчали:

— Йой, рятуйте, хто в Бога вірує, бо вмираю!

Те розпачливе гойкання будило її сина Павла, вже давно немолодого хлопа сімдесяти з хвостиком літ. Павло схоплювався на ноги, скрикував од болю, що прострілював бідаці поперек, і, накульгуючи на ліву ногу, поспішав рятувати матір од неминучої смерті. Поспішав легенько, дещо неохоче, знаючи, що ніц старій брехусі не бракує: вона ще його переживе. У тому була логіка: Єлена благополучно пережила всіх сільських однолітків, а тепер похмуро проводжала поглядом домовини з мерцями, які за життя ходили в один клас із Павлом. Завжди при тому кривила губи, наче обурювалася, що ті пруться поза чергою.

Бабине ранкове вмирання відбувалося, як за графіком, останні двадцять років. Власне, така акція могла трапитися навіть не серпневого, а будь-якого ранку, а іноді, коли Єлену мучив особливо паскудний настрій, ще й надвечір. І навіть якщо вражих мух ще або вже не було в асортименті. Тоді Єлена жалілася на комарів. Або на псячий холод. Або на задушливу спеку чи муторну сирість. Причини для смерті знаходилися завжди, бо баба таки любила вмирати. Але не назовсім. Бо назовсім вмирати не любить ніхто.

Стара нерухомо сиділа на призьбі й дивилася собі під ноги напівсліпими вицвілими очима. Грілася на сонечку. Баба вподобала вигріватися в тому золотавому промінні, що проникало животворним теплом у задубілі змертвілі члени її старечого тіла, й не планувала втрачати такої нагоди навіть, якби настав кінець світу. За подібної оказії Єлена мала на меті ще погрітися в пекельному полум’ї апокаліпсису. Зазвичай баба підставляла до сонця обличчя, ловлячи його тепло кожнісінькою зморшечкою. Але не сьогодні.

Ниньки баба дивилась у землю. Покручені, як коріння старої липи, що росла біля воріт цвинтаря, пальці стискали костур. «А на біса мені той костур, як не годна 1 на ноги стати?» — злостилася баба деколи. Але нечасто. Єлена, на її думку, довго сердитися не вміла. Як гнівалася, то їй зразу робилося недобре: тиснуло під серцем, млоїло, в голові гуло, як у вулику. Про ту Єленину особливість знали домашні й сусідка Ганька. І — схлипувала Єлена — безбожно теє використовували. Особливо — Ганька. Та стара холєра внадилася гнати на Єленин вигін своїх паршивих гусей. Аби вони поздихали к іродовій матері! Через той сусідчин дріб’язок Єлена мала страшний клопіт: після рясних гусячок вередлива коза Манька не хотіла пастися, а лізла в Єленині грядки шукати собі кращої поживи й цікавіших пригод на сіру альпійську дупу.

«Курва мати твоя була! Щоб виздихали ви! Щоб вам ноги повикручувало! Щоб на вас дриставка напала!» — спересердя лаяла гусей баба. Бо лаяти і клясти баба вміла професійно. А гніватися — ні.