Останні дні : роман

ПРОЛОГ

Денвер. 3 березня 2011 року

І жінка чула цих давніх друзів, що шкрябалися у віддалених і не дуже віддалених кімнатах її будинку. Давніх друзів, яких вона намагалася забути довше, ніж мала сили пам’ятати. Доки не зрозуміла, що її життя було одним тривалим очікуванням, коли ті нагодяться й розпочнуть справи, які так жадали закінчити. Бо давні друзі ніколи не забували. Вони прибували без запрошення і з’являлися майже без попередження. Приходили після настання темряви й ніколи не відпускали.

Останнім часом давні друзі стали сміливішими й сильнішими. Майстерніше пробиралися всере­дину. Проходили повз. Сьогодні їхні рухи натякали, що візит завершальний — кінцівка поступового возз’єднання.

Заплющивши очі, жінка зітхнула й підтримала свою вагу, поклавши долоню на одвірок. Глянула вгору: рішучість зробила тіло достатньо жорстким, щоб вона могла ступити крок усере­дину будинку. Тоді ще один. І ще один.

Стоячи біля підніжжя сходів свого неосвітленого будинку, досі в пальті й черевиках, вона зиркнула вгору в темряву, що згущувалася на вершині сходів. Вона прислухалася з напруженим зосередженням, яке можуть викликати вуха наляканої. Однак також наслухала з покорою втомленої.

Найближчий вуличний ліхтар єдиний кидав своє найтонше зовнішнє світло, та й те ніколи не просочувалось в глибину коридору крізь відчинені парадні двері. Удалині прискорилася машина, і жінка пошкодувала, що зараз не в ній. Вона обернула голову та глянула на безлюдну вулицю. І її охопила потужна спонука побігти кудись, де досі увімкнене світло й де обличчя людей усміхатимуться чи розмовлятимуть, чи просто будуть мовчати. Вона до болю хотіла бути з ними й належати до їхніх пересічних життів. Жінка напружилася в очікуванні, коли її охопить звичне бажання втечі. Переставила одну ногу до відчинених дверей. Але не іншу. Стояла непорушно. Стояла на своєму.

Бо вона проклята, мов привид остан­нього дня своєї зайнятості. Примара, пристановище якої самі лише порожні кімнати безлюдного існування. Тінь, що спостерігала за світом з іншого місця, наполовину в цьому світі й наполовину в іншому, дослухаючись до звучання всіх яскравих і ясних голосів, але ніколи не доєднуючись власним. Вона боролася дужче за інших. Витримала те, що не подужали інші.

У неї раптово вдерлися жаль і його супровідна безнадійність. Життя з наслідками дій, учинених раніше знайденого сенсу та досвіду, сильно впливало на будь-що, достатньо схоже на марудність. Неважливо, скільки разів вона поверталася в минуле, додавала припущення чи видобувала деталі; минуле закам’яніло й зав­жди обіцяло привести її просто туди, де вона наразі стояла на самоті. Жінка вирішила, що майже готова до того часу. Глитнула й дістала із сумочки холодну вагу тридцять восьмого калібру. І це ж треба — вона з тих, кому пощастило.

Це був третій будинок, який жінка винайняла за остан­ні п’ять місяців під фальшивим іменем, і вона втратила завдаток за всі через знаки на стінах, нанесені давніми друзями. Три дні тому вона спустилася зі спальні в холодний дім без електрики. Сходи в підвал у коридорі просочилися смородом зіпсованої води й попелища. Жінка знайшла прогризені дроти під щитком у підвалі. А стіну за пошкодженими кабелями вкривали незрозумілі плями, переважно сухі, і вона замалювала їх чорною фарбою. Одночасно вона заплющувала очі та плакала, хльостаючи щіткою по стіні.

Й осьде ми, дів­чинко.

Гуп гуп гуп гуп. Тепер шалено, щонайменше в одній кімнаті нагорі. Певно, у її спальні. Жінка згадала вечірку над тонкою стелею кімнати в мотелі, яку вона колись орендувала в Лос-Анджелесі — вже давно, уже навіть тоді на втіках. Те приглушене тупотіння ніг, раптові верески й вибухи сміху незнайомців, які мали на меті хіба що нагадати жінці про її відокремленість від життя й водночас не давали їй спати. Однак тут нагорі, у цьому будинку — її остан­ньому прихистку — не було тієї вечірки, яку б вона хотіла відвідати.