Дощ

Іван х абінець

Дощ

Іван х абінець

дощ

ІСТОРИЧНИЙ РОМАН

Ру с и ʹ н Іван Мерва, як тоді називали українців, капрал австро-угорської армії, перебігає на бік ворога під час Першої світової війни. У новій ролі бере участь у боях як проти своїх колишніх господарів, так і проти більшовиків. У складі чехословацького корпусу воює на території російського Поволжя. У 1920 році доля закидає його в Далекосхідну Українську Народну Республіку «Зелений Клин». Опісля проживає в Чехословаччині, з якої вимушений утікати після приходу німців у 1938 році. Опиняється на території України, що входила тоді до Радянського Союзу. За примхою долі навчається у Московській школі особливого призначення НКВС. Потрапляє в скрутні обставини й під час Другої світової війни. Після її завершення опиняється у перевірково-фільтраційному таборі 0333. Потім переїжджає до США. Перипетії довгого життя перетворили його на справжнього українця. Повертається на батьківщину свого батька в місто Тернопіль на святкування річниці з Дня Незалежності України у 1992 році.

ЧАСТИНА ПЕРША

Кожен з нас може стати

Провісником своєї долі й дізнатись,

Яким буде її майбутнє,

Проживши минуле.

Розділ перший

Червень 1917 року. Велика війна. Галичина. Переломна битва під к онюхами. Марш-кидок дезертира

Дощ почався раптово та сильно. Супровідний йому шквальний вітер, гнучи і ламаючи дерева, навперейми з громом та блискавкою налетів на пагорб. Літня злива суцільною стіною заволокла усе навколо.

Дощ загуркотів, неначе канонада. Загомонів, немов толока. Зазвучав, як відображення того, що відбувається на землі. Заголосив, ніби докір людям, які так поводяться стосовно один до одного і топлять один одного в морі зла, забувши про давню народну мудрість: вчиняй із ближнім так, як хочеш, щоби вчиняли з тобою. Зашумів, неначе приховуючи цим свою безпорадність від того, що він не спроможний нічого змінити у цьому світі. Здавалось, у такому хаосі нема логіки, нема розуміння його сутності й порядку, неначе світом керують тільки жадоба, ворожість, скнарість. Сторонній міг подумати, ніби теплим та важезним краплям байдуже, куди чи на що вони падають, ніби їм невтямки навколишні колотнеча та метушня. Адже з висоти — не побачиш малого.

Та дощ уперто робив свою справу, заодно не даючи кільком постатям висунутися з протилежного бліндажа і неначе спеціально відтягуючи час до темноти.

Дощ падав так, наче останній раз у житті. Мовби плачучи за тими, хто лежав на полі битви. Падав, нагадуючи своїм шумом стогін та ридання тих, хто на них чекає.

В гулі дощу наче вчувалася туга-молитва за полеглими.

Загиблих було вдосталь і з того, і з того боку. В різних позах. У різних місцях. Хто в окопі. Хто біля нього. Хто із зброєю в руках. Хто з відірваними кінцівками. Одні з вічною усмішкою. Інші — з вічним жахом на обличчі.

Ось на випаленій траві лежить молодий солдат з вивернутими назовні кишками, що їх підтримують уже мертві руки.

Ось над товстим трухлявим пеньком застиг труп уже в іншій уніформі, наче готуючись до марш-кидка.

Ось неподалік завмерли двоє, які встигли, однак, увіткнути один в одного багнети.

За кілька метрів далі, біля якимось дивом уцілілої гармати «моторки» лежав у незвичних позах порозкиданий обслуговуючий її персонал, який ще недавно радів життю.

На вигорілому кущі калини зі спини вбитого, напевно, в рукопашній сутичці, стирчала з напіввідірваним прикладом «трилінійка». Уздовж правого боку тіла розтягнулася смуга застиглої крові.

А трохи поодаль дощ обнімав тіла, що лежали поруч. Можливо, друзів. У того, який лежав на животі та з-під якого виднівся ручний «льюїс», а при житті він був, мабуть, високого зросту і богатирської статури, частина обличчя разом з лівим вухом завмерла у змішаній з травою червоній калюжі. Інший лежав скручений на правому боці з розплющеними очима і витягнутою вперед лівою рукою, немов хотів зняти з голови товариша свою відірвану праву ногу.

Дощ падав туди, де ще два дні тому були захисні рови, дротяні та інші загородження, котрі масований гарматний вогонь миттєво пошматував і розкидав навколо.