У степу під Авдіївкою : роман

Перша штурмова

Замість передмови

Чи треба у когось питати дозволу захищати Батьківщину? Питання риторичне, і все ж, коли дехто воліє, в кращому випадку, про це своє право й обов’язок, до речі, також, не згадувати, інші докладають зусиль, аби потрапити туди, де, на їхню думку, вони в цей момент найпотрібніші — на війну. На війну в період перемир’я, на війну, як хтось сказав, настільки важку, що її навіть не дають оголосити.

У той час, коли одні вже від війни втомилися, не бачачи її, бо просто втомилися чути про неї, ці мужні чоловіки й жінки не відчувають втоми робити те, що вони вже навчилися робити, а саме — воювати. І воюватимуть стільки, скільки потрібно, аж до перемоги, а що вона буде, у них нема сумніву. Це я про 1-шу окрему штурмову роту Добровольчого армійського корпусу «Правий сектор» (ДУК ПС). У її складі рядовим бійцем із позивним «Олекса» я мав можливість провести старий 2016-й і зустріти новий 2017-й рік, і власний День народження також.

Окрема штурмова займає позиції на краю авдіївської промзони. Відколи наші просунулися туди майже рік тому, то так і стоять досі, не віддавши ні метра рідної землі.

Наш командир із позивним «Да Вінчі», ще зовсім молодий, йому лише двадцять один, хоча за плечима має вже два з половиною роки війни.

— Друже, а чому «Да Вінчі»? — запитую, коли стареньким пікапом їдемо на позиції.

— Бо хотів стати художником, вчився в художньому училищі в Івано-Франківську, але так його і не встиг закінчити, — відповідає він, оминаючи вибоїни. — З училища поїхав на Майдан, а з Майдану серед перших тридцяти п’яти добровольців — у навчальний центр «Десна», — продовжує розповідь тихим, спокійним голосом, зрештою, він таким голосом і команди дає. — Мама, звісно, не знала, хоча тепер уже знає, — начебто випереджає командир моє наступне запитання.

Воювати «Да Вінчі» почав влітку 2014-го, здобуваючи в боях і зброю, і досвід. Втрачав побратимів, і це найболючіші та найгіркіші спогади. Під час обстрілу з російського танка і сам отримав поранення, лежав у госпіталі в Дніпрі, з якого через кілька місяців, недолікувавшись, утік знову на фронт. Бійці, навіть набагато старші за віком, ставляться до нього з повагою. Свій авторитет «Да Вінчі» підтверджує щодня, організовуючи оборону, забезпечення і побут бійців. Це той випадок, коли бажання захищати Україну і бойовий досвід важать не менше, а іноді й більше, ніж військова освіта.

У роті панують доброзичливі, побратимські стосунки, де всі рівні, лише в командира незрівнянно більша відповідальність. Наприклад, якщо черга до чайника, то він чекає, як і всі, а якщо небезпека, то він попереду. Коли стріляє з СПГ, то з чотирьох пострілів три лягають у ціль.

На «Да Вінчі» рівняються, з нього беруть приклад й інші командири з позивними «Безсмертний» («Без»), «Абдула», «Старий», «Баско».

Сам бачив, та й бійці переказують, що не раз, коли з того боку прилітає міна чи «сапог», як тут називають заряди із СПГ, той же «Абдула», командир відділення, даючи команду: «В бліндаж!..» — сам залишається нагорі із своїм покемоном (кулеметом РПК). Він колишній військовий, родом із Луганщини, і також воює вже не перший рік.

— Трохи набридло вже це «весло», — це він про веслоподібний приклад свого кулемета, — постійно зачіпляю за край окопу. Хоча, що окопи такі вузькі, також добре, самі ж копали... — розмірковує вже потім, ввечері, коли, виставивши на грубку змокрілі за «зміну», як ми називаємо бойове чергування, чоботи, розкладає для змащення деталі кулемета.

Зброї не те щоб не вистачає, але впадає в вічі її різнобій, тільки того ж «калаша» п’ять чи шість модифікацій, і ще зачовганість від тривалого використання, трапляється, що й виходить із ладу. Та бійці не нарікають, воюють тим, що є. Навіть якось вдосконалюють, продовжують термін придатності зброї. Наприклад, ротні умільці, прилаштувавши до старої «дашки» (ДШК) оптику, зробили з неї цілком пристойну дальнобійну снайперку.