Людина з Марса

І

Вулиця вирувала. Гуркіт наземних потягів, клаксони автомобілів, деренчання тролейбусів, що набирали швидкість, дзвінки сигналів і потужний гул людських голосів кипіли в синьому повітрі, спалахи різнобарвних променів розрізали на шматки густу темряву. Натовп ворушився, ніби кубло змій, щільно заповнюючи тротуари, відблискуючи у квадратах вітрин і зникаючи в напівтемряві будинків. Щойно зволожений асфальт сичав під сотнями автомобільних шин. Слизькі чорні та сріблясті тіла довгих машин мчали одне за одним.

Я йшов, затиснутий натовпом, стаючи його нероздільною часткою, без мети та думок, дозволяючи йому нести мене, неначе хвиля корок.

Вулиця дихала, гарчала та гула, мене заливало потоками вогнів та шлейфами різких ароматів жіночих парфумів, часом мене обкурювали їдким димом сигарет, іноді — солодкуватих, задушливих опіумних сигар. На фасадах будинків у шаленому темпі піднімалися неонові літери, згасали й знову спалахували численні реклами, бризкали фонтани вогнів, миготіли шаленими спалахами сигнальні ракети та феєрверки, опадаючи останніми поблисками на голови юрби.

Я проходив під величезними арками, що яскраво світились, і під темними крамницями, попід височінню колон якихось невідомих будівель, занурений у метушливу, багатомовну масу людей, котра ніколи не замовкала, однак чувся навіть самотнішим, аніж на безлюдному острові. Пальці машинально брязкотіли в кишені двома п’ятицентовими монетами — то був увесь мій статок.

На перетині трьох великих вулиць, кам’яні пащеки яких витягувалися вдалину немов шиями, що звужувались у перспективі й були регулярно обтикані вуличними ліхтарями, я відокремився від натовпу і зупинився на бордюрі.

Натовп переповзав через проїжджу частину, неначе виливався з якогось гігантського шлюзу по велінню кольору запалюваних вогнів. На їхню зміну з’являлися гуркіт, виття, ричання моторів великих автівок, час від часу вищали гальма. Рознощик, який пробігав поряд, всунув мені в руку непотрібну газету, яку я погодився купити, аби він урешті відчепився від мене. Я запхнув її за манжет рукава і став спостерігати далі.

Взагалі-то юрба була щоразу іншою і все-таки однаковою. Вулиця пульсувала, як завжди, у двох протилежних напрямках, пропускаючи через свою асфальтовану горлянку порції людської маси, неначе жувальну гумку, чергуючи їх із миготінням залізних автівок.

Із вузької смуги проїжджої частини раптово з’їхала величезна блискуча тінь і з тихим шурхотом шин зупинилася біля мене. Це був гігантський Buick, його ліве переднє скло опустилося, й зі середини долинув голос:

— Яка це газета?

Одночасно з цими словами рука у грубій шоферській рукавиці вказала на білий краєчок паперу, що стирчав з мого рукава.

Це питання, його манера та зміст немало збентежили мене, але життя навчило нічому не дивуватись, особливо у великій метрополії. Я вийняв з рукава газету (бо і сам не знав її назви) і відповів:

— «New York Times».

— Що в нас сьогодні? Який день? — спитав той самий голос.

Ця дурна забава мені набридла.

— П’ятниця! — відповів я, щоби він відчепився.

Тієї ж хвилини дверцята автівки відчинились, а голос мовив:

— Прошу, сідайте!

Я зробив рух, неначе хотів утекти.

— Go on 1! — ці слова прозвучали з такою силою, що я мимоволі послухався.

Не пам’ятаю, як я опинився на м’яких подушках, але коли дверцята зачинилися, мотор одразу ж заревів, неначе у гангстерських фільмах. Вогні вулиці затремтіли і витягнулися в пульсуючу смугу — ми помчали прямо.