Лялька повісилася : роман

Розділ перший

«Лялька повісилася! — верескливий голос Олексія дрилем упинався у вухо, але раптом перейшов у нижчий регістр і, нарешті, знизився до тягучих басів. — Чу-у-єш?»

І тоді Ігор прокинувся. Полежав кілька хвилин із розплющеними очима, тупо розглядаючи тріщину на стелі. Лінивий мозок поволі виплутався з в’язкого павутиння сну і з натугою зліпив із кволих слів нав’язливу думку: «Таки час робити ремонт». Проте серце, всупереч загальмованій незграбності «командного центру» в голові, витанцьовувало у грудях божевільний рок-н-рол. Лише коли свідомість механічно зафіксувала розмиті плями в кутку — наслідок невдалої спроби сусідів згори під’єднати нову пралку, Ігор зрозумів: він нарешті прокинувся остаточно. Та замість того, щоб серйозно замислитися над проблемою неминучого ремонту, почав згадувати передсвітанковий сон. Що ж у ньому було особливого? Лялька і раніше зʼявлялась у його снах. Був період, що й частенько... Як зав­жди, дуже красива і зазвичай чомусь сміялася. Потім перестала снитися.

Та цього разу в маренні перед пробудженням відбувалося щось незвичайне. Ігор силкувався пригадати: що ж так розбурхало його? Здається, задзвонив телефон, до дрібниць схожий на той допотопний пузатий дротовий апарат із його далекого дитинства. Він узяв слухавку і почув, як Олексій несамовито волає... Але ж колись у його минулому житті відбувалося так само! Тільки тоді істеричний лемент друга спочатку не викликав у душі панічного жаху, змушуючи серце вириватися з грудей. Ігор точно пам’ятав: минулого разу в реальному житті він першої миті відчув лише подив, змішаний із досадою. А потім холодними зміями заповзли жалість і почуття провини. Подібна гама виникала, коли несподівано помирав стабільний пацієнт, який начебто одужував після успішної операції, але раптом відходив у засвіти. Чому ж ті давні події, наснившись через кілька років, спричинили шквал набагато гостріших емоцій?

«Хіба підкинути питаннячко Вовчику? Це його парафія...» — Ігор, потягнувшись, труснув головою, наче прагнув скинути зі шиї удавку провини. Володя — однокурсник, друг і кум в одній особі, спеціалізувався на кафедрі психіатрії та, хоча нині лікував переважно наркоманів, себе вважав другим Фройдом у царині психоаналізу. Ігор відмахнувся, наче від набридливої комахи, від однієї з проблем, що затьмарила ранок першого дня відпустки, і попрямував до ванної приймати душ. Інший клопіт, майбутній ремонт, підкинути не було кому. А тому він нашвидкуруч поснідав і почав обдзвонювати ремонтні бригади, поступово викреслюючи оголошення з місцевої рекламної газетки, яку придбав увечері біля виходу з метро. Частина телефонів узагалі не відповідала, а інші розчаровували: «Бригада зайнята, можемо записати на осінь». Це Ігоря категорично не влаштовувало. Напередодні, випроваджуючи дружину з дітьми до Криму, пообіцяв їм за два тижні впоратися з ремонтом і приєднатися до родини хоча б на кілька днів.

Надія погойдати стомлене роботою тіло на лагідних хвилях Чорного моря спонукала прискорити пошуки, але зависла на волосині та з кожним закресленим номером видавалася примарнішою. Все ж безвихідних ситуацій майже не існує. Ігор відкинув непотрібну газету і занурився у перегляд контактів на мобілці. Незабаром, хоч і не одразу, відшукав номер колишнього пацієнта. Рік тому солідний бізнесмен, неабияк наляканий кишковою кровотечею, настільки перейнявся почуттям подяки, що сам запропонував хірургу-рятівнику будь-які роботи від власної будівельної фірми у будь-який час.

— Слухаю вас!

— Доброго ранку, точніше, дня. Я Ігор Михайлович, хірург, якщо памʼятаєте...

— Так-так, пам’ятаю, — голос абонента став доброзичливішим, а буркітливий гуркіт приглушили бархатисті нотки. — Радий чути! Як ваші справи?.. Що ти мені тицяєш ці писульки?! Де рахунок-фактура?!

Обурений вигук будівельника ляснув у вухо і примусив здригнутися. Та поки з телефона ледь чутно доносилася добірна лайка (співрозмовник таки прикрив динамік долонею), Ігор здогадався: остан­ні слова адресовані не йому.