Розділ І. Таємний візит до Кьосем
1.
Похмурого осіннього дня Мелексіма намагалася не впадати у відчай од того, що, хоч як вона хотіла народити султанові сина, знову не змогла завагітніти.
«У Аллаха — інші плани», — сумно про себе відзначила вона й вирішила прогулятися заплутаними коридорами гарему, щоби проконтролювати підготовку покоїв до повернення з полювання Османа Другого. Тоді почула пронизливий дитячий плач, який лунав із кімнати малого шехзаде Ібрагіма, до якого давно не навідувалась. Утім, на догоду чоловіку-султанові, вирішила проігнорувати його й рушила далі. Але плач не вщухав навіть тоді, коли вона поверталася до своїх покоїв.
Це занепокоїло Мелексіму, яка зазирнула до кімнати, де застала стривожену няню, яка тримала на руках заплаканого Ібрагіма й не знала, як його заспокоїти. Побачивши дружину султана, схилилася на знак вітання. Тоді почула збентежене:
— Що у вас тут відбувається? Чому дитина постійно плаче?
— Пробачте, що потривожили вас, пані, — винувато залепетала няня. — Але, хоч що я малому шехзаде роблю, він не заспокоюється…
— Може, захворів? — підійшовши до почервонілої від плачу дитини, припустила Мелексіма.
Але няня заперечила.
— Днями показувала шехзаде лікарці. Вона оглянула його і не знайшла нічого такого, щоби вказувало на хворобу.
— То чому ж він увесь час плаче? — не розуміла Мелексіма.
— Мабуть, скучив за матір’ю. Бідне дитя… — почала зітхати няня.
Це засмутило Мелексіму, якій було шкода малого шехзаде. Тому вона відразу ж попрямувала до євнуха Хаджи Мустафи. Той сидів коло вікна й неспішно попивав каву. Прихід дружини султана вивів його із блаженного стану. Відставивши порцелянове горнятко, євнух скочив на ноги й заторохтів без упину:
— Щось сталося, мила? Чому ти тут? Невже наложниці знову почали дратувати тебе лінощами? Я щойно їх бачив і наказав вимити до блиску підлогу у вітальні.
— Ні, все гаразд, аго. Я до тебе з іншого приводу, — відповіла Мелексіма.
Тоді зачинила за собою двері й наблизилась упритул до євнуха, який нашорошив вуха в очікуванні на серйозну розмову. Почувши про несамовитий плач шехзаде Ібрагіма, котрий, мабуть, скучив за матір’ю, відразу ж захитав застережливо головою.
— Ти не можеш замінити йому маму, навіть не думай про це. Інакше отримаємо на горіхи від повелителя, — почула невдоволене Мелексіма й поквапилася заспокоїти Хаджи Мустафу:
— Та я і не збиралася нічого робити, — проказала. — Маю з цього приводу іншу ідею.
Розслабившись, євнух приготувався вислухати кмітливу вихованку, яка випалила:
— Як ти дивишся на те, щоби дозволити Кьосем за відсутності повелителя відвідати сина?
— Ні, не можна! — обурено вигукнув Хаджи Мустафа. — Якщо побачать її тут, обов’язково донесуть Його величності, й тоді нам кінець, — пояснив.
Така відповідь не сподобалася Мелексімі, яка наполегливо проказала:
— Але ми маємо щось зробити для шехзаде Ібрагіма. Інакше ризикуємо отримати в палаці ще одного шаленця. Згадай, аго, як розлука з матір’ю із дитинства вплинула на розумовий та душевний стан сина Халіме, Мустафи. Через це він збожеволів. Не хочу такої долі для цієї нещасної дитини. Вона ж не винна у гріхах матері! Тож ми маємо допомогти їй, — рішуче заявила.
Хаджи Мустафа замислився, визнавши, що його вихованка має рацію. Це помітила Мелексіма, яка продовжила вмовляти євнуха змилуватися над стражданням однорічного сина Кьосем.
Той після нетривалих вагань та глибоких роздумів запропонував:
— Ану ж зробімо так. Ти, доню, скажеш, що їдеш до мого маєтку відвідати няню Суррею, а я тим часом непомітно винесу з кімнати шехзаде Ібрагіма. Так ми уникнемо зайвих запитань та зможемо навідатися до Кьосем.
Почуте змусило Мелексіму застрибати від радості. За годину вона вже сиділа в повозі й, тримаючи на руках шехзаде Ібрагіма, їхала до Старого палацу. Хаджи Мустафа випередив її, щоби сповістити Кьосем про таємничий візит. Тож та — у чорному вбранні удовиці з великим каптуром на голові уже чекала гостей коло потаємного входу.
