Шершні

Розділ 1

Уже другий рік поспіль отець Сергій не мав змоги провес­ти зі своєю паствою всенічну Великодню службу. Правила гри навколо змінювалися, вій­на вимагала до себе поваги й страху, тож звичайні громадяни, як і сама держава, намагалися максимально убезпечитися. Відстань до лінії фронту зменшувалася щодня, і місто вже інколи називали прифронтовим, тому комендантська година тут починалась о дев’ятій вечора, а закінчувалась о п’ятій ранку.

Невеличкий храм розташувався на першому поверсі п’яти­поверхового будинку в приміщенні, яке в радянські часи слугувало крамницею, а згодом було складом для різноманітного непотребу. Тепер сюди з різною регулярністю ходили близько двадцяти осіб, здебільшого бабусь. Через комендантську годину отець Сергій був вимушений провести святкову службу не вночі, як зазвичай, а в неділю вранці.

Він підійшов до круглого дзеркала, обрамленого пластиковою червоною рамкою, що висіло в пошарпаній ванній кімнаті над умивальником. Радянський унітаз, який від часу пожовтів, і чавунна ванна тиснули на священника з обох боків, зменшуючи й так мініатюрне приміщення до величини льоху, від чого в чоловіка ледь не почався напад клаустрофобії. Швидко умившись і почистивши зуби, Сергій коротко поглянув на своє віддзеркалення й побачив там втомленого худорлявого чоловіка з густою чорнявою бородою та рідким волоссям. Вий­шовши до коридору, окинув поглядом сірі стіни, заклеєні вигорілими шпалерами з візерунками квітів. Покрокував до спальні, єдиної житлової кімнати в цій орендованій квартирі, й наблизився до письмового столу. Через сині штори не пробивався жоден сонячний промінь, тканина лише легко хиталася від протягу. На столі стояла рамка із сімейною фотографією. У центрі був хлопчина років восьми з русявим стіжком волосся, що стирчало навсібіч. Це був син Сергія Максим, тепер уже п’ятнадцятирічний підліток, який навіть наздогнав батька у зрості. Праворуч від сина стояв і дивився кудись убік сам священник у звичайному повсякденному літньому одязі. Якби не густа борода й дерев’яний хрестик на грудях, що був завбільшки з коробку сірників, то за цією гавайською сорочкою і широчезними шортами ніхто б не впізнав священника. Ліворуч розташувалася вона, миловидна Аліса, кохана дружина Сергія. Струнка жінка була на кілька сантиметрів вищою від чоловіка. Руде волосся виткими локонами спадало на плечі, а всіяне веснянками обличчя було вкрите маленькими зморшками від радісної усмішки.

Сергій ніжно провів пальцями по фотографії, він сумував за родиною, проте вже кілька місяців був вимушений жити окремо на цій орендованій квартирі.

— Який у цьому сенс? Ми чоловік і дружина, у нас є син! Для чого нам роз’їжджатися? — сперечався з коханою Сергій під час тієї буремної розмови.

Аліса розвела руками од відчаю і заплакала.

— Мені потрібен час, хіба ти не розумієш?

Максим був у друга, дружина мала вихідний, та й Сергій того дня був нічим не заклопотаний. Тож пара нарешті мала час для себе, проте жінка прагнула іншого. Замість прогулянки Аліса попросила серйозної розмови, для якої вони все ніяк не могли знайти нагоди.

— Ну хіба буває в житті перерва? — не здавався Сергій. — Ти ж навіть не казала, що тебе щось не влаштовує. Дай мені шанс, дай попрацювати над нашими стосунками. Обіцяю, я тебе не підведу.

Але Аліса тільки хитала головою, вона витерла рукавом сльози й ніс, який був не сухішим за очі, після чого вмостилася прямо на підлогу, обійнявши руками ноги.

— Дай мені час, я прошу тебе, мені треба від тебе відпочити, — хриплим од плачу голосом мовила вона.

— Я тебе чимось образив?

— Я цілий рік нічого не відчуваю. І ти не уявляєш, як мені від цього погано. Просто хочу спробувати все заново, дати нашій родині перезавантажитись. Але для цього нам потрібна перерва.

— У тебе хтось є?

Аліса повернулася до чоловіка й поглянула йому в очі сповненим розчарування і болю поглядом.

— Ти справді так думаєш? — спитала вона й сильніше заплакала.