Улиянка: роман

І

Стемнілі п’ястуки хмар стискають голубінь неба. Сизо клубочуться. А Улиянка бачить не хмари, які от-от проллються дощем. Дівчина бачить блакитні очі, світло-русяве густе волосся, гранатовий френч. Вона посміхається своїй уяві. Так тихо і блаженно, що хочеться затримати мить. Теплий, духмяний вітерець, що вривається в хижу через прочинені двері, ніжно торкається її обличчя, перебирає пасма волосся. Так пальці коханого ніжно торкаються ро зпашілого тіла й пташка-душа хоче вирватися з нього, та скута земним, тільки лоскоче середину ніжним пір’ям.

Улиянка примружує очі. Дихання збивається. То поцілунок легкого гірського вітерцю торкається її уст. Вона охоплює плечі ру ками і закидає назад голову. Віддатись цій миті без останку, без повернення, без… пробудження!

Ой пой, Боже, до нас, Тепер у нас горазд, Тай ти, Божая Мати, — Віночки починати…

Від слів знайомої пісні дрож біжить тілом. Марево мрій випурхує з душі сполоханою пташкою. Гамір вривається, як грім. Заповнює хижу звучними переливами сміху, дівочих голосів і запахом зелені.

— Гей, на дещ збирається! — сміючись, вскакує до хати п’ятнадцятирічна Варка. — Як лем дощ за молоду виплачеться, то життя без сліз буде!

— То на багатство! — підхоплює найменша, Малянка. Дів­чата сміються. — Лем тотой багач, што бере нашу Улиянку, добрий-предобрий. О! — таляр дав! Може, й нам Мірко в тій Гамериці яких фраєрів 1 найде?

Дівчата йойкають, розглядають американські гроші. На мить забувають і про Улиянку, і про плетення вінків. В очах їх заздрість, у зойках — захоплення, у ру хах — нетерплячка.

— Гей, то вже й тобі, Варочко, пора. Он і Гершко свою носату Рі вку оддав!

— Гершко має тілько пенянзів, що й козу свою може віддавати! Кед лем наші неньо були живі, то ми б у дівках не заси­джувались…

Кожна хоче опинитись на місці молодої. Але сьогодні Улиянка зайняла його. Нічим не примітна дівчина з двома туго сплетеними кісками, які вже ро зплітають. З великими, трохи витрішкуватими гнідими очима. Невисока, худа, вона стоїть між подругами й сестрами на мішку. Одягнута у білу вишиту на ра менах сорочку тонкого полотна, кабат 2 у дрібні фалди 3 з блідо-рожевою стрічкою квітів знизу. Спереду заперезана запаскою тонкого полотна, обтороченою мереживом. Щоб не було вузлів, Варка запхала кінці запаски за пояс спідниці. То для того, щоб сестра легко ро зродилася. Горсет на Улиянці теж білий, розшитий чеським бісером, що купувала у Флоринці у знайомого шмугля 4. І тільки темні, трохи вологі, як у зляканої сарни очі кричать на цілу хижу, на ціле село, на всі Бескиди: Ні! Вона не хоче тут бути. Хай вони будуть замість неї…

Улиянка рі зко ро звертається, кидається у відчинені двері. Та світлий прямокутник загороджує форемна 5 фігура братової 6. Теодозія перегороджує шлях на волю якраз коли Улиянка вже добігає до порога.

— Куди летиш? — Її ру ка тісно стискає передпліччя.

Теодозія знає і Улиянка знає: куди. Хоч кілька секунд тому не знала. Просто хотіла втекти звідси, а тепер знає, куди бігла б.

— Зваж, Улияно! Зваж, не будь шалена! — цідить крізь стиснуті зуби. — На ру ковинах 7 слово дала?! Хата перехрещеними балками благословила вас. То тепер тримай слова. А до Войцішека хоч лети, хоч не лети — не потрібна ти йому. Лем пеньонзів 8 хоче.

Улияна застигає на місці. Не через те, що Теодозія зачинила двері. Вона згадала. Згадала, як Войцішек сказав, що візьме її, коли дадуть за неї віна 9 двадцять п’ять золотих. А де сирота такі гроші візьме? Попросила в брата. Він би, може, щось продав, та братова ро зкричалась — то чверть всієї господарки треба спродати, щоб одну сестру заміж видати. А ще є дві менші й брати два. А свої діти? Їх обділиш?

— Під молодим дубом трава зеленіцка, Так при добрим мужу жена молодіцка. Як під старим дубом трава пожовтіє, Так при старим мужу жена постаріє. —

зачинає стиха Улиянка.