Місто Перемоги

В останній день свого життя незряча поетеса, ворожбитка і пророчиця Пампа Кампана, маючи на той час двісті сорок сім років, завершила довжелезну оповідну поему про Біснагу й поховала її під землею у запечатаному воском глечику в серці зруйнованого Королівського кварталу як послання в майбутнє. Чотири з половиною сторіччя по тому ми знайшли той глечик і вперше прочитали безсмертний шедевр під назвою «Джаяпараджая», що означає «Перемога і поразка», написаний на санскриті. Настільки ж довгий, як і «Рамаяна», він складався із двадцяти чотирьох тисяч віршів, і дізналися ми про таємниці, що імперія приховувала від історії понад сто шістдесят тисяч днів. Ми знали тільки про руїни, тож наша пам’ять про історію імперії була також зруйнована, адже минуло стільки часу, а пам’ять — річ нетривка, та й багато тих, хто приходив опісля, вдавалися до фальсифікацій. Коли ми прочитали книжку Пампи Кампани, то минуле повернулося, й імперія Біснага відродилася наново і стала такою, якою була насправді, — з її жінками-воїнами, горами золота, щедрою великодушністю, із періодами духовної ницості, а також з її слабкістю і силою. Вперше ми почули повну розповідь про королівство, що постало і скінчилося зі спалення та відтятої голови. Ось саме ця історія, яку теперішній автор переповів простішою мовою, а він — ані вчений, ані поет, і як той прядильник зсукує історії і подає свою версію для розваги, а можливо і для повчання нинішніх читачів, старих і молодих, освічених і не дуже, тих, які шукають мудрості, і тих, які потішаються дурощами, сіверян і південців, послідовників усіляких богів і безбожників, із широкими поглядами і твердолобих, чоловіків і жінок, а також тих, що перебувають за гендерними межами або між ними, нащадків знаті і простолюдинів, добрих людей і негідників, ошуканців і чужинців, скромних мудреців і самозакоханих дурнів.

Історія Біснаги почалася у чотирнадцятому столітті нашої ери на півдні того, що ми зараз називаємо Індією, Бхаратом або Хіндустаном. Старий король, чия голова покотилася і поклала початок усього, не був таким уже й монархом, а радше невдачливим володарем із тих, які з’являються між занепадом якогось великого королівства та постанням іншого. Називали його Кампіла, бо так іменувалося невеличке князівство Кампілі, «Кампіла райя», де «райя» означало місцевою говіркою «раджа», або ж «володар». І ось цьому другосортному «райї» вистачило часу на його третьосортному троні спорудити на берегах Пампи четвертосортну фортецю, відтак збудувати в ній п’ятисортний храм і витесати на скелі кілька величезних написів, а вже тоді прийшло з півночі на південь військо, аби з ним розібратися. Битва, що відбулася, виявилася геть нерівною і настільки ж не важливою, що ніхто навіть не потурбувався дати їй назву. Після того як сіверяни розгромили військо райї Кампіли і вбили переважну більшість його ратників, вони схопили того недоволодаря і відтяли його безкоронну голову. Потім напхали в неї соломи і надіслали на північ — делійському султану. Нічого особливого не було ані в тій безіменній битві, ані в тій голові. У ті часи всілякі бойовища були звичайним явищем, і мало хто переймався тим, аби давати їм назву, тож відрубані голови весь час мандрували нашою величезною країною на втіху тому чи іншому володареві. І султан у тій північній столиці вже мав чималу колекцію подібних трофеїв.