Похований велетень

— Я теж не пригадую ніякої такої жінки, — сказала Беатрис, коли якось увечері Аксель заговорив із нею про це. — Акселю, ти, напевно, сам собі її вимріяв, для власних потреб, хоч у тебе під боком дружина, чия спина тримається рівніше, ніж твоя.

Розмова ця відбулася минулої осені, й тоді вони лежали плечем до плеча на ліжку в непроникній темряві, слухаючи, як над їхнім пристановищем барабанить дощ.

— Принцесо, а ти дійсно майже не постаріла за всі ці роки, — сказав Аксель. — Але та жінка — зовсім не вигадка. І ти теж би її пригадала, якби знайшла хвильку часу, щоби про неї подумати. Лише місяць тому вона стояла біля наших дверей, добра душа, і питала, чи не потрібно нам чогось принести. Ти точно це пам’ятаєш.

— Але чому вона взагалі хотіла нам щось приносити? Вона нам якась родичка?

— Ні, принцесо. Наскільки мені відомо, то ні. Вона просто була добрячка. Ти точно пам’ятаєш її. Вона частенько підходила до наших дверей і запитувала, чи ми не померзли і чи не голодуємо.

— Акселю, я питаю, чому вона обрала саме нас для виявів своєї доброти?

— Принцесо, я і сам тоді про це задумався. Пригадую, я міркував, що ось жінка, чиє покликання — піклуватися про хворих і немічних, і ось ми з тобою — зі здоров’ям не гіршим, аніж у решти тутешніх селян. Можливо, подейкують про наближення чуми, і тому вона прийшла нас оглянути? Проте з’ясувалося, що ніякої чуми немає, а вона просто виявляє свою доброзичливість. Зараз, коли ми про неї заговорили, я пригадую ще більше. Вона стояла отам і казала, щоби ми не звертали уваги на те, що діти нас обзивають. Ось і все. Опісля ми її вже ніколи не бачили.

— Та рудоволоса жінка — не лише плід твоєї уяви, Акселю: вона ще й нетяма, бо переймається такими дурницями, як жменька дітей і їхні забавки.

— Принцесо, я і сам тоді так подумав. Що нам можуть заподіяти діти, котрі просто байдикують, перечікуючи негоду? Я тоді сказав їй, що ми навіть не звернули на них уваги, бо хай там як, а її наміри були якнайкращі. І я пригадую, що потому вона сказала, як їй шкода, що ми змушені проводити ночі без світла свічки.

— Якщо це створіння пожаліло нас за те, що в нас немає свічки, — відповіла Беатрис, — то вона принаймні хоч у чомусь мала рацію. Як це образливо, що нам заборонено користуватися свічкою в такі непроглядні ночі, попри те, що руки наші такі самі міцні, як і в усіх інших. І це при тому, що тим часом дехто з тих, хто має свічки у своїх кімнатках, щоночі напивається сидром до непам’яті чи дозволяє своїм дітям гасати туди-сюди і перекидати все догори дриґом. Але свічку відібрали саме в нас, і тепер я заледве можу розгледіти твої обриси, Акселю, хоча ти й отутечки, поруч зі мною.

— Принцесо, ніхто не хотів нас образити. Просто так повелося ще споконвіку — от і все.

— Так чи сяк, а не лише отій жінці з твого сну здається дивним, що у нас відібрали свічку. Вчора чи передучора — вже точно не пригадую — я була біля річки і проходила повз жінок, котрі розмовляли між собою. Я певна, що вловила їхні слова, коли вони думали, що я вже відійшла так далеко, щоби не чути їхньої розмови. Вони казали: яка ганьба, що таке чесне подружжя, як ми, змушене щоночі сидіти в темряві. Тож ота жінка з твого сну не одна так вважає.

— Принцесо, кажу тобі: ця жінка мені аж ніяк не наснилася. Ще місяць тому всі тут її знали й озивалися до неї добрим словом. Що ж змусило всіх, включно з тобою, забути, що вона тут жила?

Пригадуючи ту розмову зараз, цього весняного ранку, Аксель був майже готовий визнати, що він таки помилявся стосовно рудоволосої жінки. Урешті-решт він був уже літній чоловік і мав схильність час від часу щось плутати. Утім, випадок із рудоволосою жінкою був лишень одним із цілої низки подібних малозрозумілих епізодів. До свого відчаю, він не міг одразу пригадати всіх прикладів, але вони, без сумніву, були численні. Узяти хоча б історію з Мартою.

То була дівчинка дев’яти чи десяти років, котра славилася своєю безстрашністю. Навіть усі легенди про те, що буває з дітьми, котрі заблукали (а від тих історій аж волосся ставало дибки!), здавалося, взагалі не послаблювали її потягу до пригод. Отож одного вечора, коли до заходу сонця залишалася менш як година, коли вже залягала імла, а зі схилів пагорбів долинало вовче завивання, хтось пустив чутку, що Марта зникла. Усі стривожились і покидали свої справи. Відтак дівчинку довго гукали по цілій норі, а в коридорах відлунювали швидкі кроки селян, котрі обшукували кожну спальну кімнату, а також усі комірчини та порожнини за кроквами — кожен сховок, куди могла би забратися дитина заради забави.