Місячне сяйво

Коли Елджер Хісс[1] вийшов із в’язниці, йому було важко знайти роботу. Він закінчив Гарвардську школу права, працював на Олівера Венделла Холмса[2] і допомагав засновувати Організацію Об’єднаних Націй, але водночас він був звинувачений у неправдивих свідченнях і підтримці міжнародного комуністичного руху. Він випустив мемуари, але вони були такі дурні, що їх ніхто не забажав читати. Дружина від нього пішла. Хісс був геть розбитий і позбавлений надії. Зрештою хтось із друзів пожалів нещасного й підсобив із роботою. Його взяли в нью-йоркську фірму, що виробляла й продавала заколки, зроблені з фортепіанних струн. Ця «Feathercombs» якийсь час процвітала, але згодом у них почалися проблеми з впливовими конкурентами, які скопіювали їхній дизайн, зазіхнули на торгову марку та збили ціни. Продажі впали, оборот був кепський. Аби винайняти Хісса, потрібно було когось звільнити.

У зв’язку з арештом мого діда в газеті «Daily News» від 25 травня 1957 року якийсь безіменний журналіст описував його як людину «тиху й непомітну». Для його колег, торгових агентів «Feathercombs», дід був чимось на кшталт фетрового капелюха на вішалці в кутку. Дід працював найбільше, але користі для фірми від нього було найменше. Обідньою перервою він усамітнювався зі своїм сендичем і гортав останні примірники журналів «Небо й телескоп» або «Авіаційний щотижневик». Було відомо, що він їздить на «Crosley», має дружину-іноземку та доньку-підлітка, а живе десь в окрузі Берген. До арешту дід лише двічі проявив себе перед колегами. Під час Світової серії з баскетболу в п’ятій грі 1956 року в офісі зламалося радіо, і мій дід полагодив його, замінивши перегорілу лампу іншою, яку витягнув із телефонного комутатора. Також один з рекламщиків «Feathercombs» розповідав, що якось зустрів мого діда біля театру «Paper Mill» у Міллбурні, де його дружина-іноземка грала — уявіть собі! — Серафіну в «Татуйованій троянді». Більше ніхто про мого діда нічого не знав, і це йому, здається, подобалося. Його вже давно не намагалися затягнути до загальних розмов. Усі знали, що він уміє усміхатися, але ніколи не сміється. Якщо в нього й були якісь політичні переконання — або взагалі переконання як такі,— то у фірмі «Feathercombs» про них ніхто нічого не знав. Отже, якби його звільнили, нічого й не змінилося б.

Двадцять четвертого травня, трошки пізніше дев’ятої ранку, президент «Feathercombs» почув, що в приймальні перед кабінетом, де сиділа його секретарша — кмітлива дівчина, яка захищала його від кредиторів і податкових інспекторів,— щось відбувається. Нетерплячий, майже злісний чоловічий голос чогось вимагав. Інтерком у кабінеті президента слабко дзенькнув. Здається, розбилося скло. Потім почувся звук, наче хтось жбурнув слухавку на апарат. Президент уже майже підвівся, щоби вийти й перевірити, що там коїться, але наступної миті в його кабінет увірвався мій дід, вимахуючи чорною телефонною слухавкою (тоді це було дійсно замашне знаряддя) із вирваним дротом завдовжки три фути.

У 1930-х роках у перервах між грою на більярді мій дід чотири роки провчився в Дрексельському технологічному, заробляючи на навчання вантаженням піаніно на складі універмагу «Вонамейкер». У нього плечі не влазили в двері, волосся, яке він щоденно вкладав із бріоліном, стирчало на голові, як заманеться, а рум’янець так рясно покривав щоки, що здавалося, ніби в нього постійний сонячний опік.

Очевидці потім розповідали в інтерв’ю «News»: «Я ніколи не бачив, щоб він гнівався».

Або: «Мені здалося, що його оточує запах диму».

Тому президент «Feathercombs» зробив неприємне відкриття — виявилося, що він тільки-но звільнив маніяка.

— Що відбувається? — спитав він.