Моїй донечці. Записки тата з війни

Передмова

Ця книжка почалася зимової ночі в Києві, який готувався до окупації. Я ліг на засніжену бруківку однієї з вулиць і став подумки розповідати своїй донечці те, що відчуваю. Те, що хотів би сказати, але не міг. Вона вже була далеко, і я не знав, чи ми ще колись побачимося.

Тоді все навколо здавалося фарсом. Бо хіба можливо, щоб у сучасному світі так жорстоко знищували націю в центрі Європи?

Свої думки я почав перетворювати на текст. Війна тривала, і з часом розповідей ставало більше. Моя подруга Марія Титаренко якось сказала, що з цього могла б вийти книжка. Тоді для мене ця ідея була радше схожа на жарт, але невдовзі стала все більше мені подобатися, бо час ішов, а я й далі не знав, чи матиму колись можливість розповісти доньці все те, що відчуваю, поділитися з нею своїми думками.

Повномасштабне вторгнення триває й досі, я медик у Збройних силах України і все ще не маю певності, чи зможу повернутися додому й бути разом з донькою.

Коли я зрозумів, що мої записи перетворяться на книжку, вона стала для мене своєрідним виходом, можливістю втекти від реальності. Я писав її в окопах і наметах, інколи без світла та сподівань на майбутнє. Повертаючись із чергувань, від пошматованих останків людських тіл, від армійського безглуздя, холоду і втоми, я відкривав нотатник у телефоні й писав. Наче викорчовував із пам’яті старі трухляві пні спогадів, аби після них залишилися зелені луки, залиті теплим сонцем.

Ці тексти — спроба відвертої розмови з донькою, поки я не поряд із нею, а ще — можливість поділитися власним досвідом з іншими батьками. Досвідом неприйняття, досвідом того, як я давав собі раду з розладом дефіциту уваги й гіперактивності вже в дорослому віці. У книжці чимало особистого, і певний час я вагався, чи варто поширювати це на загал, проте керувався тим, що мій досвід — сподіваюся — стане комусь корисним.

Незадовго до початку повномасштабного вторгнення я відкрив центр для дітей з особливими освітніми потребами. Досвід роботи з ними та їхніми батьками дав мені змогу по-іншому глянути на виховання доньки.

Я часто спостерігаю за стосунками між батьками й дітьми. Бачу, як багато всього можна було б змінити, і скільки непорозумінь та конфліктів виникає через невміння батьків зрозуміти дітей та підтримати їх. Тож я взяв за основу особистий досвід, досвід своєї родини і досвід роботи з дітьми, щоб інші батьки змогли знайти для себе інструменти, які допоможуть їм краще розуміти своїх дітей та приймати їх такими, які вони є. Створювати у сім’ї середовище довіри і підтримки.

Отож перед вами книжка, яка почалася з однієї розмови, а згодом перетворилася на нариси медика на фронті — людини, яка ніколи не була в армії і не прагнула бути її частиною.

Я писав ці тексти майже три роки, намагаючись зафіксувати те, що бачу й відчуваю. Історії з життя побратимів — тих, кого я врятував, і тих, кого не зміг. Історії про нашу недореформовану армію, яка все ще залишається совковою. Історії зруйнованих життів, будинків і цілих міст.

Ця книжка не лише про мене, а про всіх татусів і тих, які ними не встигли стати, опинившись на війні далеко від дому. Вона не завершена. І, мабуть, ніколи не буде такою. Бо це тільки етап, одна зі спроб поговорити з донькою. Ще так багато невисловленого. Думок та емоцій, які лишилися в мені. Моя донечка дорослішає, і з кожним днем з’являється все більше того, що я хотів би їй сказати…

Студія «Вавилон-13» зняла декілька відео на тексти з цієї книжки, і ви знайдете тут QR-коди, які дозволять перейти за посиланнями й переглянути їх. Тексти озвучив Михайло Кукуюк і вклав у них ті інтонації та сенси, які допомагають відчути настрій, з яким вони були написані.