Не кажіть, що в нас нічого немає

Є тисячі способів прожити життя.

Скільки з них знаємо ми з тобою?

Чжан Вей «Старий корабель»

Зі всіх сцен, якими розмальовані стіни печери,

найдетальнішими і найвигадливішими

були зображення раю.

Колін Таброн «Привид Шовкового шляху»

Частина перша

1

За один-єдиний рік мій батько покинув нас двічі. Уперше, коли обірвав свій шлюб, і вдруге, коли обірвав собі життя. Того 1989 року мати полетіла в Гонконґ і поховала батька на цвинтарі неподалік китайського кордону. Опісля, убита горем, поквапилася додому у Ванкувер, де на неї чекала я, сама. Мені було десять років.

Ось що я пам’ятаю:

У мого батька вродливе, непідвладне старінню обличчя; у нього добре серце, але він схильний до меланхолії. Він носить окуляри без оправи й складається враження, що лінзи застигли в повітрі просто перед його очима, наче найтонші на світі фіранки. Його темно-карі очі завжди на сторожі, завжди невпевнені; йому лише 39 років. Батька звали Цзян Кай, і він народився в маленькому селі неподалік Чанша. Уже згодом, дізнавшись, що батько був відомим піаністом і гастролював Китаєм із концертами, я згадувала, як його пальці стукотіли по кухонному столу, як вони барабанили по стільницях і материних м’яких руках, до самих пальців, аж поки вона починала дратуватися, а я — заходитися сміхом. Він дав мені й китайське ім’я — Цзян Лі-лін, й англійське — Марі Цзян. Коли батько помер, я була ще дитиною, й мені від нього не залишилося нічого, крім пригорщі спогадів. Хай які незначні й неточні вони були — я ніколи не зможу їх відпустити.

Коли мала вже далеко за двадцять, у важкі роки після смерті обох батьків, я цілком присвятила життя спостереженню за числами, гіпотезам, логіці й доказам — інструментам, за допомогою яких ми, математики, маємо не лише пояснювати, але й просто описувати цей світ. Упродовж останніх десятьох років я викладала в Університеті Саймона Фрейзера в Канаді.

Завдяки числам могла снувати між неймовірно великим і дивовижно малим; я могла існувати цілком окремішньо від батьків, їхніх романів і невзаємних мрій, як і моїх, принаймні так мені тоді видавалося.

Декілька років тому, 2010-го, я прогулювалася чайнатауном у Ванкувері й натрапила на крамничку DVD-дисків. Пригадую, тоді лило мов із відра, і тротуари геть спорожніли. Із двох величезних гучномовців, які стояли ззовні крамниці, лунала концертна музика. Я її впізнала — Четверта соната Баха для фортеп’яно та скрипки — і мене поманило до цієї музики так сильно, наче хтось тягнув за руку. Контрапункт, який об’єднував в одне ціле композитора, музикантів і навіть тишу, музика, з її наростальними хвилями скорботи і піднесення, були саме такі, як я пам’ятала.

У голові запаморочилося, і я прихилилася до вітрини.

Аж раптом опинилася в батьковій автівці. Чула, як шини розхлюпують дощову воду, і як тато щось стиха наспівує. Він був такий живий, такий люблений, що незбагненність його самогубства заново накрила мене хвилею скорботи. На той час батька не було серед живих уже двадцять років, але до мене ще ніколи не поверталися аж такі чіткі спогади про нього. Тоді мені був тридцять один.

Я зайшла у крамничку. На екрані з’явився піаніст, Ґленн Ґульд: вони з Ієгуді Менухіним виконували ту саму сонату Баха, яку я впізнала. Ґленн Ґульд у темному костюмі схилився над фортеп’яно, вслухаючись у сплетіння звуків, геть недосяжних для слуху більшості людей, і він видавався… таким знайомим, наче ціла мова, цілий світ, що я його забула.

1989 року життя для нас із матір’ю перетворилося на набір звичних щоденних справ: ходити на роботу й до школи, дивитися телевізор, їсти, спати. Перше батькове зникнення збіглося в часі зі знаковими подіями в Китаї — подіями, за якими мати одержимо стежила по CNN. Я запитала, хто ці демонстранти, й вона пояснила, що це студенти і звичайні люди. Я запитала, чи батько серед них, і вона відповіла: «Ні, це площа Тяньаньмень у Пекіні». Демонстрації, під час яких понад мільйон китайських громадян вийшли на вулиці, розпочалися у квітні, коли батько ще жив із нами, і тривали після того, як його слід загубився в Гонконзі. Згодом, 4 червня, й упродовж днів і місяців після різанини, мати заливалася слізьми. Я стежила за нею ніч у ніч. Ба1 втік із Китаю 1978 року, і йому заборонили повертатися до країни. Але моє нерозуміння чіплялося за те, що я бачила: за ті хаотичні, моторошні кадри людей і танків, і за матір, яка прикипіла до екрана.