Роксолана. Боротьба за владу

Олександра ШУТКО

Книга друга

Друга книга роману присвячена кульмінаційній події у житті Роксолани – страті шехзаде Мустафи – старшого сина султана Сулеймана Пишного від наложниці черкеського походження Махідевран. Відтак дітям султани-українки відкрився шлях до батьківського трону. Що до цього привело та яку роль у вбивстві пасинка зіграла Роксолана? Відповіді на ці запитання містяться у книзі. Водночас ідеться про долю Угорщини, династію Ягеллонів та приїзд до Стамбула Дмитра Вишневецького-Байди, а також – війну османів у Ірані.

Присвячую моїй тітці Наталі Глуховій (Патай)

Розділ І Королева у вигнанні

1.

І забелла Ягеллонка, полишивши Трансильванію, подалася зі сином-підлітком Яношем до старовинного міста Ополе, яке тривалий час було столицею П’ястів 1. Тому тут збереглося багато оздоблених саркофагів опольських князів. Утім, 1532 року місто перейшло під владу Габсбургів. А через 19 років, за укладеною з ними угодою, дісталося синові угорської королеви. Там він разом із матір’ю мав осісти після зречення Угорського королівства.

«Нарешті ми знайдемо мир і спокій на опольській землі», – думала дорогою Ізабелла Ягеллонка.

Засмучена від’їздом з угорських земель, за які так довго билася й торгувалася з Фердинандом, королева пробиралася повозом крізь заметіль. Чорний стрій 33-річної удовиці з такого ж кольору хутром підкреслював блідість її обличчя. Вицвілі від сліз очі незворушно дивилися на сина Яноша, котрий зростав у час невизначеності та тривоги.

Той, почувши сповіщення візника про приїзд до Ополя, попри сніг і мороз, визирнув у віконце повоза. Намагався розгледіти принади давнього міста. Утім, невдовзі його світле обличчя захмарила тінь розгубленості й розчарування.

– Що там, синку? – насторожено запитала мати і припала поглядом до засніженого скла.

Перед її очима постав сумний пейзаж. Розорені обійстя й зруйновані кам’яниці уздовж мощених вулиць, які потопали у заметах, зяяли розбитими вікнами. Навколо них юрмилися зграї бродячих собак, які тут шукали бодай якоїсь їжі. Від холоду та голоду вони агресивно гарчали й кидалися одне на одного. На ринках та площах було порожньо. Складалося враження, що люди полишили місто. Воно стояло пусткою у снігу, наче після великого мору.

«Усе це – наслідок володарювання представників швабської династії Гогенцоллернів, яким Фердинанд за позичку передав на деякий час Ополе», – здогадалася засмучена побаченим Ізабелла Ягеллонка.

Бо ж згадала розповідь Петра Петровича – нового радника королевича Яноша про шкідливі наслідки хазяйнування швабів на опольській землі. Але й припустити не могла, настільки жахливими були масштаби спустошення.

– Тут навіть нема палацу для нас і нашого двору, – журилася угорська королева у вигнанні.

Її разом із сином прихистили у ледь не єдиній ошатній хатині з пічкою та подвір’ям, з якого можна було спуститися до берегів скутої кригою Одри. Численна прислуга тулилася у прибудованих сараях і стайнях.

Увесь вечір Ізабелла Ягеллонка побивалася над невтішною долею. Проклинала підступного Фердинанда, який обманом виманив у неї Угорське королівство, наобіцявши золоті гори. У думках бриніли слова матері – Бони Сфорца, яка не раз попереджала не йти на поступки цьому безчесному Габсбургові, який приніс їй стільки болю та горя.

«Чому я не дослухалася до її застережень?» – картала себе Ізабелла Ягеллонка, яка розуміла: пожертвувавши на догоду Фердинандові Угорським королівством, залишилася без нічого. Ані обіцяних грошей – сто тисяч флоринів 2 готівкою; ані значних надходжень – 25 тисяч флоринів 3 од земель в Ополі й Ратиборі, переданих синові Яношу за полишену Трансильванію, вона так і не отримала.

«І не отримаю, – розуміла Ізабелла Ягеллонка, перебуваючи під враженням від розореного міста. – Що ж робити? Як нам жити далі? Ще трохи, і мені зі сином доведеться жебракувати…» – побивалася.