Чи бачать небеса котів. повісті

Марильчина оселя

в ін гордо стояв на пагорбі. З цього місця добре бачив місцевість навкруги. На сході блищала велика вода, виднілися далекі мости, і сонячними ранками він спостерігав, як небо відбивається у воді. На заході бачив обриси заводської споруди й широкі вулиці міста, забудовані п’ятиповерхівками, які зневажав: місця займають багато, а квартир у них обмаль. І вигляд мають убогий. Хоча вони були не набагато старші від нього, він уважав себе молодим, але… Тополі, що висадили у дворі, величезні й товстезні, бо років минуло вже чимало. Майже два покоління дітей виросли і встигли постаріти, а скільки нових людей він перебачив у своєму житті! І для всіх був рідним домом.

Він стояв на пагорбі, наче велетень, який розправив крила, обіймаючи простір над великою рікою, й очі-вікна верхніх поверхів першими зустрічали сонячні промені. Сонце підіймалось, і згодом перші поверхи радо зустрічали його. А ввечері західні вікна золотилися, проводжаючи день.

У далеких п’ятиповерхівках уже було темно, а в його останніх поверхах іще догоряв захід сонця… І нащо було ті незграби будувати?

«Знести й вибудувати величезні комплекси, щоб усім вистачило місця!» — промайнула у нього крамольна думка.

Мабуть, суворий бог будівель почув його й покарав за пиху, бо це смертний гріх не тільки людей, а й будинків, бо чим іншим можна пояснити те, що трапилося того холодного передвесняного дня?

Кажуть, що в будинків нема душі. Неправда. Частка його душі була в кожному кутку, за кожною стіною. За кожними дверима існував усесвіт, окремий та ізольований, і все ж таки частинка загалу. На стінах осів пил споминів. Дім знав такі таємниці, які, мабуть, ніколи нікому не стануть відомі. А він — знав. Відчував кожну думку, кожен поштовх, пам’ятав кожного, хто жив тут за ті десятки років його існування. Це для людини — багато, а для будинку — ніщо. Тож недарма він уважав себе молодим.

Не хворів. Іноді траплялися ремонти, але вони були майже косметичними. Судини труб були ще здорові, перекриття — непорушними, а що де-не-де поміняли вікна — то й добре. Але коли хтось вишкрябував лайливі слова на панелях під’їзду, він відчував гострий біль у самісінькому серці… А де ж воно в будинку?.. Усюди!

Кажуть, є будинки облуплені, захаращені, біля них виростають сміттєзвалища. Він чув, як вітри приносили бувалиці про це. Не вірив. Як це можливо? Що за люди живуть у них? Його люди були іншими: кожен намагався прикрасити оселю: хтось посадив троянди під вікном, хтось пофарбував дитячий майданчик, а його улюбленці з четвертого під’їзду зробили ремонт, поставили квіти на підвіконнях…

Добрі люди. Він захищав їх від холоду, дощів, вітрів. Вони дбали про нього. Він дбав про них. І не тільки. Інші істоти знайшли притулок серед лабіринтів його приміщень.

…Марилька обережно озирнулася навколо: дощу нема, проте небо сіре, холодне, вітер дме і не теплішає… Якби не цей будинок, мабуть, уже загинула б десь. Люди тут добрі. Частенько дають їжу. Під сходами під’їзду в неї є схованка, й дівчинка з четвертого поверху принесла шматок ковдри, влаштувала їй ліжко. Ласкава дівчинка, але Марилька не наближається до людей, бо хто одного разу обпікся… Ні, краще — незалежність!

Та жінка була теж лагідною і дбайливою. Марилька любила свій дім серед кущів смородини та яблуневого саду. Для неї завжди була відчинена кватирка, і вона виходила й поверталася, коли сама забажає. Її світ був ізольований високим парканом — будиночок і сад. Вона думала, що це і є всесвіт. Але одного разу все змінилося. Жінка, її чоловік і малюк злякалися тривожних незнайомих звуків — вони гули щодня. Марилька такого раніше не чула і не могла збагнути, що воно таке. А звуки для неї були важливі: вона знала, як шурхотить мишеня під вичовганою підлогою, як на сусідній вулиці гавкає пес, котрого вона ніколи не бачила, але впізнавала з голосу. Вона чула кроки хазяїна, ледь він підходив до хвіртки. То були тихіші звуки, і Марилька ніколи не помилялася в них. А ці були надто гучні, незнайомі й від того ще жахливіші…