Бажання хибні, бажання справжні. роман

«Сабурова дача»

Дзвінок із «Сабурки» Асю струснув. День, який було сплановано заздалегідь, з усім важливим та буденним, довелося перекроїти наново…

***

На території «Сабурової дачі» було безлюдно. 2021 рік, щойно зацілований гарячим літом, примірявся до вбрання з нової колекції «Осінь». Поміж будівель і примар минулих століть тинявся теплий поривчастий вітер, од нудьги переганяючи з місця на місце колючий пил і припечатане сонцем опале листя. Якби не гуркіт трамваїв, що іноді проходили неподалік, спокій тут був би так само глибоким, як і людські упередження, пов’язані з цим місцем.

Молода невеличка жінка порушила тутешню сонливість. Різкі слова, призначені комусь, кого вона добре знала, раптово обірвалися, і телефон полетів у наплічну сумочку.

— От і чудово! — вигукнула вона сама собі.

Обличчя, не без натяків на жіночу вроду, пом’якшало, але в очах залишився сухий блиск подавленого гніву. Очі в неї були не смарагдові, не бурштинові, а просто зелено-карі, як у батька — її вайлуватого дебелого батька, від котрого вона лише й успадкувала ті очі.

У бавовняній сукні та літніх спортивних туфлях жінка рухалася швидко і легко. Її спітніла шкіра носила ознаки недавнього перебування на морі; фарбоване рудувате волосся, поспіхом підібране на потилиці, неслухняно вибивалося з-під дешевої пластикової шпильки, а на підмізинному пальчикові зубоскалив діамантик на пів карата.

Не сповільнюючи ходи, після телефонної розмови вона якийсь час роздивлялася каблучку, наче вирішувала подальшу долю дорогої прикраси. Думок було чимало — між її чіткими бровами пролягла вертикаль зосередженості. Спіткнувшись, жінка облишила це заняття і роззирнулася. Навколо — ні душі, навіть біля церкви Св. Олександра Невського, що яскравіла червоною цеглою ліворуч од стежини…

На Асю чекали. У віконці лікарняних дверей промайнуло невиразне лице, і стара небалакуча санітарка, впоравшись із замком, упустила відвідувачку у світ білих стін і халатів. Потім, так само ні пари з вуст, провела її «куди треба» та подріботіла далі у своїх необхідних справах. У довгому вузькому коридорі знову нікого. Кожен сантиметр, навіть міліметр цього простору, зашитого в сивий пластик, випаровував гнітючу тишу й порядок. Ася постукала у двері перед собою — глухі, без жодної позначки, оббиті таким самим пластиком — і, не дочекавшись відповіді, натиснула на металеву ручку. Та тихо клацнула під її пальцями і впустила у просторий кабінет.

Анатолій Миколайович, здіймаючись горою над робочим столом біля вікна, щось зосереджено писав, і його висновки квапливо лягали на папір професійним лікарським почерком. Іноді він чухав світло-кучеряву потилицю, вдаваючи, що не помічає нікого зайвого поруч. Інколи поглядав на підвіконня, де поміж стосами паперів стояв самотній графин із водою. Шкіряна софа, на якій лікар знаходив притулок під час нічних чергувань, теж була завалена товстими теками з документами, з котрих де-не-де стирчали закладинки з цифрами та ієрогліфами адептів Гіппократа.

Ася привіталася. Не відволікаючись од справи, Анатолій Миколайович мовчки вказав на стілець з іншого боку стола і звернув увагу на відвідувачку лише тоді, коли дописав щось важливе.

— Невже Ася Горобець? — він зацікавлено подивився на неї крізь товсті окуляри. — Радий тебе бачити.

— Навзаєм. Як там Сазонова? — Ася розуміла, що після «навзаєм» не завадило би сказати щось іще, на кшталт «нарешті зустрілися», або запитати, як він — друг її бешкетного дитинства. Але нічого такого не спало своєчасно в її голову, забиту по маківку думками про інше. Та й казати банальності, нехай і приємні, вона не звикла. — Ти можеш пояснити, що трапилося?

— Спитай краще в подружки. І буду тобі вдячний, якщо забереш її звідси.

В Асі вирвався недовірливо-здивований звук — щось не в’язалось у цій раптовій і дивній історії. Вона відкинулася на спинку стільця та в очікуванні пояснень схрестила на невеличких грудях тонкі рішучі руки. Знала, що Анатолій Миколайович про себе вже підкреслив цю дію як захист од нього, однак їй і насправді було ніяково.