Mea culpa. Оповідання, новели, есе

Радикальна небайдужість

Тепер я знаю, що таке війна. Хоча воліла б ніколи не знати, забути, викинути з пам’яті, захворіти на амнезію, але так не буває. Вона назавжди залишиться зі мною, і разом із нею залишаться страх, біль, страждання і митарства. Війна до кожного приходить по-різному, змушує виживати, позбавляє всього і завжди несе біль.

В ту лютневу ніч я прокинулась від вибухів і ревіння гелікоптерів. Спершу не повірила і намагалась прокинутись знову. Після перегляду перших новин всередині щось обірвалось. Важкий спазм скрутив шлунок, і легені наповнились ядучим жахом. Останні вісім років ми втікали від війни, щодня вихаркували її наслідки, невже вона наздогнала нас і тут, у Маріуполі?

Батьки на кухні сперечалися: тато наполягав на нашій евакуації, мама про щось благала. У такий невідповідний момент мені згадалися інші часи — Революція Гідності, полеглі на Майдані. Фото людей з Алеї «Небесної Сотні», їх очі зазирали просто в душу. А потім — війна. Тато не вагаючись пішов захищати Україну і нас із мамою. Як би дивно це не звучало у ХХІ столітті. За зимою, яка змінила нас, прийшла війна, що змінила все.

Відтоді, як за батьком зачинились двері, настали темні часи. Луганськ опинився в зоні бойових дій, і нас вивезли. Ми зібрали саме необхідне в сумку, позичену у сусідів — з нашою тато пішов на війну — і поїхали з дому. Разом із тисячами інших братів і сестер по нещастю ми стали внутрішньо переміщеними особами. Нас переміщували у різних напрямках багато разів, але переміщувались у просторі наші тіла, душі ж залишились удома, думки залишились удома, мрії залишились удома. Якби ви знали, як важко жити з поглядом, завжди оберненим назад.

А потім сталося найгірше — зник зв’язок із татом. Він зник безвісти. І наш світ провалився в безодню. Мама з кожним днем занурювалася у глибокий німий колодязь, здавалося, я її теж втрачаю. Ми постійно плакали, чекали новин, вірили, що він живий і його знайдуть. І врешті це сталося. У липні 2016 року нам повідомили, що батько у полоні. Життя зайшло на нове коло пекла. Мама невимовно страждала, а я не могла нічим їй допомогти. Розуміла, що мушу бути сильною, щоб підтримати її.

Ми не змовляючись були сильними по черзі. Коли вона сповзала по стіні, змучена, в гарячих сльозах, я обхоплювала її обличчя руками, намагалася упіймати погляд затуманених очей і казала, що все мине, його обміняють, інші ж повертаються, і він повернеться, у нас все буде добре, як раніше. Війна закінчиться, всі війни рано чи пізно закінчуються, і ми поїдемо додому, разом...

Вона уважно мене слухала, хитала головою, здавалося, вірила. А потім ламалась я, наставала черга мамі бути сильною, і вона була. Довго гладила моє волосся, обіймала, шепотіла на вухо щось ніжне. Переливала мені свою силу і витягувала біль. Ми прожили той час, як дві сполучені судини, і вижили, змогли підтримати й урятувати одна одну. Нас зблизили події тих днів, ми встояли і дожили до пам’ятного дзвінка, коли сповістили про обмін полоненими. Тато був у списках.

Я не поїхала з мамою, подробиці знала лише з її слів. Полонених, схожих на тіні від людей, вивели на дорогу і вишикували навпроти машини ОБСЄ, мама від хвилювання втратила свідомість — батька серед них не було. Вже потім, у кареті швидкої, опритомнівши, побачила біля себе зсутуленого чоловіка. Голова і руки в брудних бинтах, провалений вглиб темних очиць байдужий погляд. І тихий, надтріснутий голос, немов хвиля накотилась на морську гальку, сказав:

— Це я, Таню...

Тато проходив реабілітацію в Київському шпиталі, ми зустрілися лише за місяць. І навіть тоді його було важко упізнати. Поряд із мамою, похитуючись, ішов чоловік, дрібна, стареча хода з нахилом уперед, коротка стрижка, чужий одяг, але у нього були татові очі!

Доки щільний ланцюжок нейронів передавав цей імпульс у мозок, груди розітнулися і над напівпорожньою автостанцією пролунав крик:

— Папка!!!

Ми довго стояли, обійнявшись, чуючи, як поряд схлипувала мама. Суха, темнолиця бабуся, яка кульгала повз нас, тихо зронила:

— Господи, спаси і сохрани...