Одноразовий Львів

ЗАМІСТЬ АВТОБІОГРАФІЇ

Свободистодва

Був такий будинок на вулиці Свободи під номером сто два. Я тримаю в руках дві фотографії — вид з вулиці і з двору — все, що від нього залишилось. Зараз на його місці купа уламків, а згодом виросте нова багатоповерхівка, і повісять на її стіні емальовану табличку з номером — 102. Відсічуть минуле, і будинок без пам’яті, гонорово виблискуючи вимитими шибками, зверхньо поглядатиме на пожежну каланчу.

Я уявляю, як його ламали. Спочатку знесли високий зелений паркан з воротами і хвірткою, лавочку і квітничок під нашими вікнами — там росли матіоли, незабудки і «лускунчики». Потім підйомний краник, пихкаючи, підняв на тросі камінь, розгойдав його і кинув — раз, другий, третій... З жалісливим деренчанням потекли вниз шибки, просів дах, зарипіли половиці тьотіфросиного другого поверху, піднялася хмара пороху і деревної порохні... Ось уже оголилась пічка — як сором’язливо вона зіщулилась від яскравого світла...

Довкола неї тулилась наша трикімнатна квартира, якою я бігала вкруговеньку, хапаючи на ходу покрошихину морковку і родзинки, виколупані з сірих хрущовських булочок. Мурка дисципліновано їхала за мною в коробці з-під взуття...

Але вже і пічка пускає клуби цегляного диму, обсипаючи коричневим порохом кинуту кимось ляльку з відірваною ногою. От і все. Вляглися тріски поточених жучками колод. Тихо скимлить серед уламків ніким не помічений домовичок. Розходяться сусідські діти. Пожежна каланча розгублено дивиться то на порожнє місце, то на свої забрьохані боки.

Я тут народилась. Тут народились моя мама, її сестра, мама моєї мами і шестеро її братів і сестер. Скільки дитячих голосів пам’ятають ці уламки, місце яким тепер на звалищі моєї пам’яті...

Тут я вчилась ходити — у плюшевій утепленій шапці, бо непропорційно велика голова переважала, і я щосили бахалась нею об підлогу... На отій кривій березі мама готувалася до шкільних іспитів... А отам стояв вічно зачинений сарай, де серед старих діжок, відер і мітел жила відьма з блакитними очима, і ми підглядали за нею крізь шпарини, — де вона ховається тепер?..

А за сараєм росла картопля і вічнозелені помі дори, які до кінця жовтня ледве встигали по чер вонішати на підвіконнях між вазонками пеларгоній. Там починались володіння підземних драконів. Коли заходило сонце, вони вилізали через тріщини в землі (Мурка шипіла й задкувала) і повз кокоринський флігель пробирались під тьоті фросин ґанок. Незабаром тріщини заасфальтують, навіки замурувавши драконів мого дитинства в підземному королівстві...

Високий тьотіфросин ґанок з дерев’яним поруччям був нашою сценою. На ньому розігрувалися вистави про трьох мушкетерів (я, як найменша, три-чотирирічна, завжди була то Атосом, то кардиналом) і одноактні п’єски власного виробництва...

От і все. Розбредуться по світу наші дитячі голоси і лише зрідка лякатимуть мешканців нового будинку. Якась інша дівчинка, відповідаючи на запитання «Де живеш?», випалить завчене: «На свободистодва». А побачивши нову мамину сукню, захоплено, як я колись, вигукне своє перше порівняння: «Червона, як пожежна машина».

Слабó?

Іноді з дитинства виходить тато і стоїть, мружачись від яскравого світла. Ставить на стіл бідон березового соку «від зайчика», і я довго-довго літаю з його рук аж до самої стелі й назад. А потім сідаю йому на плечі, тримаюсь за волосся, і ми вирушаємо на озеро. Тато відчиняє сарай, тягне човен до води, переносить мене, відштовхується. Він веслує, а я веду рукою по воді, гидливо відсмикуючи її від іржавих водоростей. Потім тато переходить на корму, заводить мотор, і ми пливемо Ладозьким озером, разом тримаючи кермо — його рука поверх моєї. За човном лишається легка доріжка з м’яких хвиль і сизого диму. Тато дістає вудки. Мені ще не шкода рибок, але я вже гидую черв’яками. Тому він чіпляє на гачок наживку, закидає мою вудку, і я втуплююсь очима в поплавець. Нарешті клює!

А одного разу ми не встигаємо втекти від грози. Тато накриває мене брезентом, а я визираю з-під нього і диригую розкатами грому. То спереду, то ззаду, то справа, то зліва танцюють на воді блискавки. І зовсім не страшно, бо човен зачарований, і поруч тато — а значить, нічого поганого статися не може. Нічого поганого і не стається. Дощ вщухає. Ми причалюємо біля Чорної річки, тато споруджує з брезенту намет, біля нього складає гілки «хатинкою», заселяє її зіжмаканими газетами і підпалює. Спочатку спалахує папір, а гілки лише димлять і сохнуть. Нарешті загоряються і вони. Тато набирає води в казанок, вішає над вогнем. Я лечу за іскрами в небо і гублюся серед зірок — засинаю. Вранці ми благополучно повертаємось. А на березі біля сараїв уже чекає заплакана мама...

Або ми йдемо по гриби і — це ж треба! — я знаходжу один за одним, а він — жодного! Отакий роззява! Повз пройшов, зовсім поруч, навіть на7 хилився!.. Згодом мама мені пояснить, що тато заздалегідь ходив до лісу і позначав гілочками гриби, які я маю знайти, а потім збирав ті гілочки, щоб я не здогадалась...

Або він замість ляльки купує мені діючу іграшкову ракетну установку з реактивною ракетою.

Або майструє паперового змія. Змій махає хвостом і, ніби по хвилях, забирається все вище і вище в небо. Тягне тата за мотузок, а тато — за руку — мене. Я спотикаюсь, але біжу, бо за нами лине дітвора з усіх довколишніх будинків, але ж це — мій тато, і я його нікому не віддам.

Або стягує кінці вербової гілки волосінню — і виходить лук, з якого я вчуся стріляти.

Або привозить мені з відрядження омріяні ковзани для фігурного катання.

Або залізає на другий поверх до мене в лікарняну палату, бо його не пускають, а моя сусідка померла, і я тепер одна, а світло вимкнули, і мені темно і страшно.

Або плете мені маленький кошик із кольорових дротиків, і такого більше ні в кого нема.

Завжди довкола тата хлоп’яча зграя. І всі мені за здрять. Але поряд — я. Хоч і не хлопець, але своя, рідна.