Поглинуті колокутою

Воскреслий із мертвих

1

На світанку в понеділок другого тижня Великого посту року 7110 від створення світу 1 московський кремль через Фролівську 2 браму виплюнув трьох ченців. Вітер, що безладно вештався порожньою Пожарною 3 площею, стрибнув їм на плечі й облизав лиця хуртовиною. Найстарший замахнувся посохом, але не відігнав її — лише роздратував. Дихнула вона раз, дихнула другий — і не стало ні Лобного місця попереду, ні торгових рядів зліва, ні собору Покрови-на-рву справа, ані кремлівського муру позаду. Ченці насунули башлики, пригнулись і один за одним зникли в заметілі.

Москва щойно прокинулась, але злізати з печі не поспішала. Перевернулась із боку на бік, глянула в підсліпувате віконце: мете? — мете! Дай, подумала, ще полежу… хоча храми вже правили службу першої денної години 4, і підмайстри ковальської слободи розпалили в горнилах вогонь.

— Тьху, чорт! — почулося з хуртовини. І трохи згодом: — Прости, Господи!

— Чого лаєшся, Гри΄шко? Гріх!

— Перечепився я… Щось тут…

— Чекай, от нехай я палицею… та ніби…

— Їй-бо, мрець, братчики!

— Ну, відмучився… Мабуть, за Борисковою копієчкою прийшов… Упокой, Господи, душу його!

Москва щойно прокинулась і ще не встигла зібрати нічні трупи. Зазвичай їх звозили на кладовище і скидали одразу за воротами, бо не було охочих довбати мерзлу землю для чужих мерців. Тут своїх поховати б…

Не щастило Борисові 5. Хитрістю й інтригами, Бога і чорта залучивши, видерся на московський престол — і що? Корона на голові, скіпетр із державою в руках, трон під… ну, тим самим місцем, — а спокою як не було, так і нема. Велика Московія, клопітно нею правити. З чотирьох боків вороги сунуть: як не зі сходу — так з півдня, як не з півночі — так із заходу. А коли на околицях спокійно — обов’язково чи заколот, чи пожежа, чи от, маєш, — неврожай… Люди цілими селами знялися з обжитих місць і шукають, де краще. Не до ситости вже — аби вижити. А воно скрізь голодно. От і тягнуться до столиці, на уклін до царя-батюшки, залишаючи по дорозі горбики могил… Борис повелів роздавати нужденним з казни милостиню. Але люди йшли і йшли, не було їм кінця, і оскудєла рука дающая…

— Зважай, Гри΄шко, погана то прикмета. Наче дорогу мрець нам заступив — через мерця дорога-то. Назад би нам, поки не помітили, га?

— У прикмети поганські віриш, Божа ти людино! — озвався названий Гришком. — А ми от помолимось і направо підемо, через мерця не переступаючи.

— Та воно-то так, але краще би повернутись. Та ще й мете…

— Ні, мені вертатися зась. І вам зі мною теж. Бо як мене не знайдуть — з вас питатимуть.

— А ми й не знаємо нічого, — намагався вирватись той. — Ми΄сько, ти чув щось? І я не чув… Де Гришка? Нема Гришки. Пішов собі десь, не доповів нікому…

— Як ніздрі вирвуть, очі виколють, руки-ноги повідрубують, — ще й не те згадаєш, — пообіцяв Григорій. — Старий ти вже, Варламку. Тому і смерти не боїшся, що розум твій зсохся. А от Ми΄ська молодий, жити хоче. Хочеш жити, Ми΄сько?

— Хочу…

— Тоді вперед! А хуртовину нам у поміч Бог послав: сліди вже за годину замете. Нехай тоді шукають у лісі дрімучому та степу широкому...

Григорій відштовхнув Варлама і не оглядаючись вирушив до Москви-ріки. Мисаїл з Варламом пішли слідом. І впала за ними снігова завіса.

Розвиднилось, вітер ущух, але сніг іще падав густо. Втікачі сиділи на сіні задом наперед, закутані у ведмежі шкури. Віз на зимовому ходу 6 тягла гніда приземкувата кобила. Грузнучи в снігу, сумною покірною чередою плентались назустріч виснажені люди. Візниця крутив батогом над головою і покрикував:

— Гей! Пó-бережись! Побережи΄-ись!