Останній континент

Дискосвіт — це світ і дзеркало світів.

І ні, ця книжка не про Австралію. Вона про щось геть інше, що суто випадково, подеколи, відгонить... австралійськістю.

Хай там як... ноу воріз1, еге ж?

На тлі зірок суне черепаха, на її панцирі височать чотири слони.

І черепаха, і слони — більші, ніж можна було б очікувати, але в просторі між зорями різниця між велетенським і крихітним порівняно маленька.

Та ці конкретні черепаха і слони, за всіма черепашими і слонячими стандартами, — великі особини. Вони несуть на собі весь Дискосвіт, з усіма його широкими землями, хмаровидами та океанами.

Люди не живуть на Диску, так само як, у менш вишуканих закапелках мультивсесвіту, вони не живуть і на кулях. Так, може, їхні тіла і п’ють свій ранковий чай на планетах, але живуть вони деінде, у власних світах, які дуже зручно обертаються довкола їхніх голів.

Коли боги збираються на вечірці, вони часто розповідають історію про одну таку планету, що її мешканці з дуже помірним зацікавленням спостерігали, як величезні брили льоду завбільшки з материк втелющуються в інший світ (за астрономічними мірками — просто сусідній!) і нічого з цього приводу не робили, тому що таке трапляється тільки у Зовнішньому Космосі. Якийсь розумний вид принаймні відправив би кудись скаргу. Хай там як, а ніхто не сприймає цю байку серйозно, бо аж настільки недоумкувата раса ніколи б не винайшла слуд2.

Та люди вірять у найрізноманітніші речі. Наприклад, є такі люди, що мають легенду, начебто всенький всесвіт живе у шкіряній торбі якогось стариганя. І правильно вірять, до речі.

Інші люди кажуть: постривайте-но, якщо припустити, що він тягає цілий всесвіт у торбі, тоді він і себе, і торбу несе всередині цієї торби, адже всесвіт містить у собі все. Включно з ним. І його торбою. Яка вже містить його і торбу. Певною мірою. Відповідь на це така: і в чому проблема?

Всі племінні міфи — правдиві, для певного значення терміну «правдивий».

Це загальновідома ознака всемогутності бога — здатність побачити падіння крихітного птаха. Та лише один бог робить нотатки і вносить корективи, щоб наступного разу птах падав швидше й сильніше.

І ми можемо дізнатися, для чого йому це.

Ми могли б дізнатися, чому людство тут, хоча це на дрібку складніше і викликає питання «А де ще нам бути?». Тільки подумайте, як було б жахливо, якби якесь роздратоване божество розвело хмари в небі і сказало: «Що за чортівня, ви і досі тут? Я думав, ви винайшли слуд вже десять тисяч років тому! Мені доставлять десять трильйонів тонн льоду цього понеділка!».

Ми можемо навіть дізнатися, чому качкодзьоб3.

Снігом, пелехатим і мокрим, засипало газони і дахи Невидної Академії, елітного магічного навчального закладу Дискосвіту.

Це був клейкий сніг, що перетворював будівлю на щось на кшталт дорогої, але позбавленої смаку прикраси; а ще він приставав до чобіт Мака Бричного, Старшого Вахтора, який простував крізь ніч, холодну і буремну.

Двоє інших вахторів4 виступили з-під укриття контрфорсу і пішли з ним крок у крок, урочистим маршем у напрямку головних воріт.

Це був старий звичай, освячений віками. Влітку пара туристів завжди огиналася довкола, щоб подивитися, та Церемонія Ключів відбувалася щоночі, незалежно від пори року. Якийсь вітер, сніг та ожеледиця ніколи не ставали не заваді. Вахтори минулих епох видиралися верхи на щупальцюватих потвор, щоб провести Церемонію; їх не спиняли повені; вони відбивалися капелюхами від заблудних голубів, гарпій та драконів, ігнорували простих членів викладацького колективу, що слали їм через розчахнуті вікна спалень прокльони штибу «Припиніть цей чортів гамір! Нащо ви це робите?». Вони не припиняли, навіть на думці не мали припиняти. Бо Традицію не спиниш. Її можна тільки доповнювати.

Троє чоловіків дісталися головних воріт, майже повністю вкритих завісою завірюхи. Там на них чекав черговий вахтор.

— Стій! Хто йде? — вигукнув він.

— Ключі Архіректора! — відсалютував Мака Бричний.

— Проходь, Ключі Архіректора!

Старший Вахтор зробив крок уперед, витягнув обидві руки перед собою долонями до себе і двічі поплескав там, де якийсь давно зітлілий його колега, певно, мав нагрудні кишені. Ляск, ляск. Тоді він витягнув руки в сторони і штивно поплескав поли піджака. Лясь, лясь.