"Естонія" : трилогія "Колодязі". Кн. 3

Вони давно планували відвідати місто, але постійно щось стояло на заваді. По-перше, до Івиного народження завжди бракувало грошей — усе, що заробляли, вкладали в будинок. Ще раніше Зоран залишився без роботи, тож доводилося перебиватися Маїною зарплатнею. Навіть якщо вдавалося трохи заощадити, то подружжя обирало для подорожей дешевші та ближчі місцини. То скочили до Істрії, то на два-три дні — до Тоскани. Зрештою, Естонія теж не на іншому кінці світу, але в цю частину Європи людина не мандрує знічев’я. А дарма, на чому зійшлися Зоран і Мая після двох днів, проведених у Таллінні. Місто було справжньою перлиною. Старовинне середмістя із середньовічними фасадами, могутніми мурами, вежами та церквами буквально захопило не лише архітектора Зорана, а й його дружину.

— Яке щастя, що всі зірки зійшлися, — мовила Мая.

Вони крокували вузьким провулком, який полого вів угору. Праворуч тягнувся кам’яний мур кілька метрів завширшки з бійницями та дерев’яною галереєю високо вгорі, ліворуч вишикувалися фасади невисоких будинків: стіни похилені, вікна — маленькі, карнизи — обвислі, а кам’яні портали надточені часом. Будинкам було по п’ятсот і більше років. Усе тут було старе, шляхетно старе, похилене й обвисле, але добре відреставроване й дбайливо доглянуте. І туристичне.

Ятки пропонували сувеніри. Трикотаж зі скандинавським орнаментом, російські матрьошки, надмірно блискучі ікони, плюшеві північні олені, розмальовані горнятка, кавові філіжанки зі всілякими, подекуди досить банальними, мотивами, декоративна керамічна плитка, магніти, брелоки, чохли для телефонів, коркотяги для пляшок тощо.

— Кітч, — пробурчав Зоран, але водночас змушений був визнати, що в усьому цьому крамі все ж є якийсь наліт холодної Скандинавії, з одного боку, та теплого російського фольклору, з іншого. Було й багато дуже простих, прикрашених лише естонськими національними кольорами сувенірів. Білим, синім і чорним.

Нагорі, на розі, де вуличка виходила на старовинну площу, двоє дівчат в середньовічному одязі на цукрі смажили мигдаль у величезному казані. Крізь вікна корчми на вулицю долинав звук лютні.

Наприкінці вересня тут, на півночі, дні ставали добряче коротшими. Була середина дня, а небо над містом уже тонуло в темну синь. Вуличні ліхтарі засвічувалися і забарвлювали міський краєвид у жовтий колір. Темно-синій і жовтий, теплий і холодний. І Маї, і Зорану вигляд вечірнього Таллінна мав би нагадати «Нічну терасу кав’ярні» Ван Гога, репродукція якої висіла в їхньому передпокої. Щоразу, коли вони поверталися додому і скидали верхній одяг, то вдивлялися в неї. Але їм не спала на гадку картина, вони були геть нечутливими до різноманітних поетичних краєвидів, забарвлених у синьо-жовті кольори. Бо мали зовсім інший клопіт.

Перед Зораном і Маєю відчинилися двері ресторану, звук лютні посилився і змішався з людською балаканиною. Розперезане товариство висипалося на вулицю і, сміючись, рушило через площу. Спілкувалося німецькою та англійською.

З моря повіяло холодом. Чоловік, який опинився в Таллінні цього пізнього вересневого дня, замерз — зрештою, він же на півночі, — але все одно не хотів повертатися в готельний номер. У повітрі відчувалося щось поетичне. Він почувався серед старих мурів середньовічним трубадуром. Сьогодні, звісно, неможливо достовірно твердити, як насправді почувався трубадур, але талліннському туристу здавалося, що тоді жили без поспіху, у мирі зі світом і з собою.

Маїне зауваження повернуло Зорана до сьогодення. Здивовано глянув на неї.

— Усі зірки зійшлися? — пирхнув він. Дурість. Можливо, посеред цієї середньовічної ідилії і справді зійшлися якісь зірки, але далеко не всі.