Пригоди молодого лицаря

Спиридон ЧЕРКАСЕНКО

ПРИГОДИ МОЛОДОГО ЛИЦАРЯ

Події, відтворені в романі, змальовують життя й побут запорозького козацтва ХVІІ століття. Романтичне козацьке кохання молодого лицаря Павла і козацької дочки Орисі, благородне побратимство рядових запорожців, мудрість і військовий хист їхнього провідника Сагайдачного, бої на морі й суші, морські походи й штурми фортець, визволення невольників з турецької каторги — все це захоплює й заворожує читача, пробуджує приспане почуття національної гідності та гордості за свій народ.

Вельмишановним і дорогим Леонідові Тимофійовичу і Надії Михайлівні БІЛЕЦЬКИМ з їх любими Калинкою та Ялинкою — в почутті глибокої приязні й відданості — цю книжку присвячую

АВТОР

Частина перша

І

Є диною більшою вулицею міста Канева котився веселий регіт.

Удова Василиха, вертаючи з ринку з порожнім кошем на руці, гнала поперед себе свого єдинака Павла, ще молодого, але знано­го всім містом гультяя й гульвісу. Рясна, як раптовий град, лайка сипалася на високого, як дуб, красеня велета, але відскакувала геть, як горох від стіни.

Павло, не поспішаючи, посувався вперед і тільки лагідно по­сміхався, кидаючи скоса лукаві погляди вправо й уліво та киваючи іноді приятелям, що їх загледить, на добривечір.

Канівські міщани й міщанки з дітьми висипали з хат, хоч доб­ре знали, що це за гамір, бо не раз бачили й чули це: стояли спо­кійно й незлобно сміялися. Від яких-будь уваг утримувалися, зна­ючи здавна химерну вдачу старої Василихи. Тільки пси валували слідком, але на поважній відстані й ще більш баламутили звичай­ний спокій тихого весняного вечора.

— Та ти ж що це, лобуряко, ані обернешся, га?.. Мати аж за­хрипла, приказуючи та навчаючи на розум, а тобі й за вухом не свербить?.. Гарний, поштивий синок, нічого сказати… Може, ще й смієшся собі тишком-нишком та кпиш з неньки?.. А матері твоїй сто сот чортів під серце!.. Хоч огризнися, стерво прокляте! Чи тобі позакладало?..

Павло спокійно йшов далі, не озираючись.

— Ой людоньки! Ой сусідоньки! Згляньтеся, на Божу ласку! Укоротить мені, старій, останнього віку мій паливода — щоб я крізь землю запалася, коли не вкоротить! Вигнався, як той дуб, а глузду ані крихти! І в кого воно таке вродилося, осоружне? І за що мене Господь покарав, сердешну, вбогу вдову, таким, сином!..

Не втерпіла Супруниха.

— А що ж там сталося? — гукнула з порога. — Украв що чи побив кого?..

— Що?!. — зупинилася як стій Василиха. — Хто каже — вкрав?!. А бодай ти не діждала бачити мого сина злодієм! А бодай тобі, старій печериці, язик руба став, коли таке слово на мою ди­тину гавкнула…

— Тю на тебе, навіжена! — замахала на Василиху Супруниха. — Питаю ж тебе тільки, чого й за віщо лаєш парубка.

— Та як же мені не лаяти, голубонько сивенька! Таж він у ме­не один, як серце у грудях, таж тремчу над ним, як осика над во­дою, як той скнара над скринею з грошима, ночей недосипаю та пильную, щоб нічого не сталося хлопцеві… Аж гульк — під корч­мою в Лейби аж курява здіймається: запорожці гуляють… Хотіла вже пройти, сплюнувши, хвороба б їм у печінки, коли дивлюсь — аж і моє золото з ними!.. Я так і охолонула… Налетіла шулікою, надавала стусанів одному, другому, вхопила дитину за руку та на­силу виволокла… Смійся, смійся, дурню, з матері!.. Батько твій до­гулявся з ними, з отими харцизами, поки й сам подався безвісти, то вже буде з мене… Десь або вбито, або в турецькій неволі ко­нає… А тобі зась, — чуєш?..

Павло засміявся, повернувся й пішов далі вулицею.

На майдані, коло урядового козацького будинку, стояло п’я­теро осідланих коней, а біля них, тримаючи їх за поводдя, троє за­порожців. До них підійшло з урядової стайні кількоро лейстровиків і напівголосно розмовляли про щось.