ТВОРИ СВОЇ ДИВА!
Дорогі читачі!
Багато хто з вас захоплюється книжками фантастичного жанру. Ви любите читати книжки, в яких герої мандрують на далекі планети, перемагають різних пришельців, здобувають царства і утверджують у світі добро.
Якщо ви уже читали книжки із серії «Пригоди Лумпумчика» «Прибулець із Сатурна», «Посланець Всесвіту», «Планета Рожевого Світанку», то знаєте, що дива трапляються завжди і скрізь. Треба тільки мати уважне і любляче серце, гострий зір та розум. І велике бажання самому творити казку свого життя. Як це роблять герої повістей Василько, Юрчик, Іринка і Сашко.
В попередніх повістях розповідалося про те, як на Землю із далекої планети Сатурна прилетів голубий «м’ячик» — інопланетянин, що його Василько Ігнатенко назвав Лумпумчиком. Лумпумчик розповів друзям, що він прилетів із далекої планети як посланець Семи Священних Планет до дітей, яких вважають посланцями Все світу і які, коли виростуть, зможуть зробити багато добрих справ не лише на Землі,айу всьому Всесвіті.
Наші герої побували на Планеті Рожевого Світанку — це планета, з якої на Землю прилітають душі дітей. З допомогою Лумпумчика герої книжок навчилися пізнавати таємниці нашої планети, глибше розуміти і відчувати власну силу. З допомогою сили бажання Василько допоміг прозріти сліпій дівчинці Іринці. Його однокласники Сашко та Остап відкрили в собі нові здібності, а маленький Юрчик виявився справжнім чарівником, який вміє зцілювати рослин і комах.
В новій повісті «Меч Ягіла» ви матимете нагоду заглянути в найдавніші закутки історії нашого краю. Але найбільш захоплюючою буде зустріч з легендарним героєм Троянської війни, якого греки називали Ахіллом, а в нашій повісті він називає себе іменем давньоукраїнського бога сонця — Ягілом. Насправді батьківщиною легендарного Ахілла, якому поклонялися, як божеству, за його силу і відвагу, є наша з вами батьківщина.
Чому Василько з Юрчиком подалися у Крим, які пригоди трапилися з ними у таємничій печері та в степу, як Василько потрапив на острів Зміїний, які несподіванки чекали там на нього, — про все це розповість вам фантастична повість «Меч Ягіла».
А я передаю вам послання від легендарного героя, яке він заповів своїм друзям:
«Твори свої дива сам! Будь героєм у своєму власному світі — і тоді всі світи відкриються тобі!»
З любов’ю Марія Чумарна МЕЧ ЯГІЛА НОЧІВЛЯ В СТЕПУ
Я дуже люблю їздити з дідусем. Дорогою він завжди щось веселе розповідає. Але ми з Юрчиком, розморені теплом і спокоєм, майже відразу поснули. І прокинулись уже в темряві. Машина стояла далеко від дороги — просто у траві. Дідусь уже розпалив вогнище і готував нам вечерю.
— Де це ми? — я виліз із машини — і просто звалився у теп лу запашну траву.
Довкола тріщали цвіркуни, — здавалось, що їхні голоси зливаються із голосами далеких зір, котрі засівали все дов кола своїм блиском.
— В степу, — відказав дідусь, і його голос наче змінився, — став якимсь м’яким і тихим.
— А чому ми тут? Ми не доїхали до Криму?
— Не доїхали. Там ремонтують якусь ділянку дороги — довелося об’їжджати. Я глянув на покажчик: «Мелітополь». І зразу відчув, що нас доля тут зупинила. Давно хотів тобі показати Кам’яну Могилу.
— Це тут?
— Недалечко. Переночуємо в степу, як чумаки, а завтра заїдемо до музею.
Юшка лоскотала ніздрі запахом петрушки, кропу, ще якихось особливих дідових прянощів. Навіть Юрчик прокинувся: напевно, вловив запах вечері. Ох і смачна ж юшка в степу! Ми навіть палатки не розкладали: витягли спальні мішки, розстелили їх на траві, лягли і дивилися в небо. Дідусь показував сузір’я, розповідав, як колись давно чумаки у степу по зорях орієнтувалися...
Он та одна зірка так яскраво спалахує — вона не відпускає моїх очей: ніби наскрізь мене просвічує. Я намагаюся вловити, наскільки вона велика порівняно з іншими зірками. Дивлюсь, дивлюсь, а вона стає схожа на сніжинку — і так собі легко гойдаєть ся перед очима...
О, тепер вона зовсім близько! Та ні, то чиїсь очі — такі яскраві, як зірки. Якась жінка нахиляється наді мною і каже:
— Заблукав хлопчисько у степу... нехай спить, завтра вранці відведете його до храму...
Я хочу запитати, хто вона, але язик мене не слухає. Я уже сплю. І в той же час бачу воїнів у срібних шоломах — вони ідуть слідом за жінкою. «Ана, Ана!» — її ім’я дзвенить мені у вухах...
Я сплю і не сплю. Слухаю співи цвіркунів, дивлюся, як падають зорі у прохолодну траву...
Це небо зовсім інше! Не таке, яке мені показував дідусь! Воно засіяне рясно зірками, Молочний Шлях наді мною світиться густою діамантовою смугою: від нього йде райдужне світіння. А запахи! Трава так густо пахне якимсь солодким полином, що від його запаху в голові паморочиться...
Раптом у нічну тишу вривається якийсь гул. Піднімаюся і на тлі голубого від зір неба бачу, як мчить степом табун коней. Навіть у темряві видно, що це білі коні — їхні боки вилискують у темряві срібним світлом...
Просто як у казці! Я заворожено дивлюся, як десь у ста метрах від мене біжить неймовірний табун білих коней — їхні гриви розвіваються в повітрі, як промінці. Яке щастя, що вони біжать за сто метрів від мене! У мене раптом пітніє спина від думки, що табун міг би пробігти тим місцем, де у траві лежу я...
Небо поступово світліє. Зорі починають танути на очах. Десь на обрії загоряється зеленкуватий вогник. Він росте і застилає небо. Трава наче починає проявлятися у мене на очах — я бачу квіти яскравих барв, котрі починають тремтіти, осипаючи з пелюсток росу. На обрії великим рожевим колесом сходить сонце! Воно таке величезне — на третину неба!
І в цей момент я чую спів. Красивий, урочистий спів. Співають десь дівчата — в їхній спів час від часу вриваються голоси дзвонів. Я встаю на ноги і оглядаюся. Довкола дикий степ — трави майже у мій зріст. На горизонті видніється високий пагорб — звідти долинає спів. Я зачудовано слухаю і бачу, що до мене наближаються два вершники на конях. На білих конях у білому одязі. У них довге волосся, хоч виглядають вони молодо.
— Де ти тут узявся, хлопче? — голос у вершника бадьорий і дзвінкий.
— Не знаю, — кажу щиро, бо й справді не знаю.
