Оксиморон. Фортеця Мовчання. Кн.1 : роман

1

Чужинець

Повітря вже нагрілось і після холодної ночі струменіло золотавим серпанком над прибраним полем, за яким на пагорбі стирчала чуприна старого лісу. Було тихо.

Гілка пильно роззирнулася довкола і, не помітивши ні душі, скинула з себе стару сукняну куртку, стягнула чоботи і, залишившись у голошийці, що доходила майже до колін, вляглася на осонні узлісся. По тілу розлилася насолода.

У височині, просто над нею, упіймавши висхідний потік, кружляв чорний шуліка. Вона любила дивитись у небо — будь там птахи, чи хмари, чи зорі. У небі завжди було щось іще, окрім того, що бачили очі… Якоїсь миті чорний шуліка застиг, і мить затягнулася.

Перекотившись у тінь, Гілка підтягла до себе лук зі стрілами і батьківський ніж — переодягненій хлопцем і при зброї, їй було спокійніше на дорогах. Сунула долоню під потилицю і запустила пальці у світлі, по-хлопчачому короткі вихори. Вставати не хотілося, а сідлати Руду і мчати до нових поселенців у Вовчу балку — тим паче. Вона позіхнула. Якщо зараз себе не пересилить, то засне, а якщо не засне, то розпочнеться новий небезпечний день.

Вовча балка лежала поміж буйнотравих пагорбів, осторонь міст і поселень. Нею протікав широкий струмок, а обабіч, на пологих схилах, виросло зо два десятки дворів із приземкуватими зрубами, обнесених високими огорожами. Вовки тут якщо колись і водилися, то тих часів ніхто вже й не пам’ятав.

У дім Гілка йти не стала. Пакет передала старості на порозі, там і отримала платню. Нові поселенці мали свої закони і вміли домовлятися з місцевою владою, а якщо домовленості переривалися, то шукали інші місця поселення. Мало хто з посильних хотів із ними зв’язуватися. Гілку вмовила лише подвійна платня.

Сховавши за пазуху гаманець, який мізерно гладшав, спритно злетіла в сідло. Серед дворів, що примикали один до одного, вона почувалася незатишно. Високі тини зі щільно сплетеного гілля, обмазані глиною з кізяком, обмежували кругозір і глушили звуки. Довіряти своїм очам і вухам тут було не просто.

— Агов! Малий, постривай!

— Чого ще? — Гілка приготувалася вдарити шенкелями в боки Рудої, і кобила миттєво відчула її напругу.

Староста зупинився, даючи зрозуміти, що наміри його чисті, але погляд Гілки тривожно ковзнув по найближчих будівлях.

— Ти провідником пішов би... за сотню чорних монет? — тихо спитав він і, наближаючись, іще тихіше додав: — Половина — моя. Або знайду іншого провідника.

Пів сотні чорних монет — то виклик долі. Насунувши шапку майже на очі, Гілка знову оглянула двір. Тільки вона, верхи на своїй кобилці, та староста — високий сухотілий мужик, що вибіг за нею із заманливою угодою. Надто заманливою.

— Куди вести треба?

— До Брами.

Вона відмахнулася.

— А ти гадав, що сотню чорних монет дають за абищицю? — Староста нетерпляче смикав сережку в лівому вусі. — Урожай зібраний, починається пора ярмарків, купці збираються в артіль. Якщо ця добра людина захоче, то зможе приєднатися до них. Та й наших теж буде тепер на дорогах чимало.

Гілка замислилась. У пору ярмарок усі торговельні шляхи оживали. Нові поселенці теж вилазили зі своїх нір — вешталися в натовпі, полегшуючи чужі кишені. Вони знаходили безліч способів заробити на чиїйсь неуважності та наївності, однак навряд чи комусь із них баглося ризикнути своїм життям. Ризик — це завжди ваги, на одній шальці яких лежить те, що ти не хочеш втрачати.

— То що, малий? — Уїдливий позір старости вивчав юного вершника. — Погоджуйся.