1
Нассун, на скелях
Гмм. Ні. Я неправильно розказую.
Зрештою, людина — це вона сама та інші. Взаємини виточують кінцеву форму кожного єства. Я є собою і тобою. Дамая була собою і сім’єю, що її відкинула, і людьми з Опори, що відточили її до гостроти. Сієніта була Алебастром і Інноном, і мешканцями злощасних Аллії та Меову. Тепер ти Тіримо і подорожні засипаним попелом шляхом, і твої мертві діти... і та жива, що лишилася. Якої ти повернеш.
Я не порушу інтриги. Зрештою, це ж ти Ессун. Ти вже це знаєш. Так-бо?
Значить, далі Нассун. Нассун, якій, коли настає кінець світу, лише вісім.
Годі знати, що пронеслося у голові маленької Нассун, коли вона повернулася одного дня додому з вишколу й побачила молодшого братика мертвим на долівці кубла, а свого тата — стоячим біля трупа. Можна уявляти, що вона подумала, відчула, зробила. Можна гадати. Але неможливо дізнатися. Може, воно й на краще.
Ось що я знаю точно: навчання, про яке я казав, пам’ятаєш? Нассун училася стати научницею.
Затишшя має дивні стосунки зі своїми самопроголошеними хранителями каменауки. Є свідчення про існування научників ще за прадавньої легендарної Пори шкаралущі. Це така, коли через викид якогось газу діти, що народжувалися на Арктидах, протягом кількох років мали тендітні кісточки, які ламалися від дотику і гнулися під час росту — якщо взагалі росли. (Юменеські археомести віками сперечалися, був причиною того арсен чи стронцій, і чи варто взагалі зараховувати подію до Пір з огляду на те, що від неї постраждали лише кількадесят тисяч блідих, хирлявих, дрібних варварів із північної тундри. Проте саме тоді мешканці Арктидів здобули репутацію хирлявців.) Приблизно двадцять п’ять тисяч років тому, якщо вірити словам самих научників, що більшість уважає відвертою брехнею. Насправді ж научники — ще давніша частина життя у Затишші. Двадцять п’ять тисяч років тому — це тільки час, коли їхня роль звелася майже до безсенсовості.
Вони досі є, хоча вже й забули, скільки всього забули. Якось їхній орден — якщо його можна так назвати — зацілів, попри те, що Університети, від Першого до Сьомого, зрікалися їхніх знань як апокрифічних і, ймовірно, неточних, і попри те, що уряди в усі віки підривали їхнє вчення пропагандою. І, звісно ж, попри Пори. Колись научниками були тільки вихідці з раси реґво — західноузбережці із червонастою шкірою і від природи чорними губами, що шанували збереження історії з ревністю, з якою люди в приязніші часи шанували богів. Вони висікали каменауку на схилах гір на скрижалях заввишки до небес, так, щоб усі бачили й знали: мудрість мусить уціліти. Та, на жаль, у Затишші знищити гору вартує вередування орогенної дитини. На те, щоби знищити народ, потрібно не набагато більше зусиль.
Тому научники уже не реґво, хоча більшість із них фарбують свої губи у чорний на пам’ять про основоположний народ. Утім, самі вони вже й не згадають нащо. Тепер це просто те, за чим пізнають научника: за губами, за стосом полімерних табличок, які вони носять, за подертим одягом, у який зазвичай одягнуті, і за тим, що ті переважно не мають справжніх громмен. Завваж, вони не безгромники. У теорії вони можуть повернутися до рідних гром із настанням Пори, хоча за фахом вони зазвичай заблукують досить далеко, щоб повертатися не було сенсу. Насправді ж чимало гром охоче приймають їх під час Пори, тому що навіть найсуворіші громади не знехтують розвагою довгими холодними ночами. З цієї причини більшість научників вивчається у мистецтвах: музиці, лицедійстві тощо. Вони також виступають учителями й опікунами дітлахів, коли більше нíкому цим займатися, і, що найважливіше, слугують живим свідченням, що інші переживали й гірші Пори протягом віків. Останнє потрібно кожній громі.
