Дівчата запізнюються

В автобусі я не знала, коло кого сідати. Надін зайшла першою і майже демонстративно вмостилася на одній половинці подвійного сидіння. Я збиралася сісти навпроти, та раптом відчула себе зрадницею. З Надін ми дружили з п’яти років! А Рассела я знала менше години! Тож я крутнулася на підборах й плюхнулась поруч із Надін. Рассел прилаштувався навпроти. Він нахилився вперед, щоби продовжити розмову, та якась старенька пані коло нього все пирхала і буркотіла, тож він просто сів рівно й усміхався.

Зате ми з Надін могли поговорити.

– Оце так, а я ще вважала, що Маґда швидко чіпляє хлопців! – пробурмотіла Надін. – Вочевидь, ми всі недооцінили твої приворотні здібності, Еллі.

– Я тут ні до чого! – прошепотіла я у відповідь.

– Не придурюйся, це все твої швидкі погляди там, у «МакДональдзі».

– Я ж мусила дивитися на того, кого малювала! І хай там як, а він перший почав мене малювати. Це він на мене витріщався.

– Ну добре, а що зараз? Ти збираєшся з ним ходити?

– Не знаю. Не думаю, що він мене запросить. Він просто поводиться по-товариськи через малювання...

– Еллі! Ти що – дурепа? Та він же на тебе запав!

– Ти справді так вважаєш? – втішено прошепотіла я.

Надін зітхнула.

– Слухай, я вийду з автобуса раніше і пройду по Вестон-авеню пішки, ОК? Не хочу бути довгоносою Варварою.

– Ти не мусиш!

– Та ну, не буду ж я стояти і смоктати зламаного нігтя, доки ви з Расселом лизатиметесь на ґанку.

– Я не лизатимусь! – вигукнула я, забувши, що треба шепотіти. Надін заїхала мені ліктем у ребра. Рассел дивився просто на мене. Господи, невже він чув?

– Чому б і ні, – прошепотіла Надін.

– Я не впевнена, що хочу.

– Він тобі не подобається?

– Я... я не знаю, – пробекала я. – А ти як гадаєш, Надді?

– Ну, він нормальний. Але трохи не мій типаж.

– Вважаєш його гарненьким?

– Типу того. Ну, він не повний придурок, але через цю жахливу шкільну форму більшого й не скажеш.

– Надін, коли ти цілувалася... ну, коли вперше цілуєшся, то чи обов’язково користуватись язиком?

– Якщо хочеш.

– Я не знаю, чого хочу...

Так і було. Я завжди мріяла про романтичні пригоди, та ось тепер, коли нарешті вони мали початися, я була приголомшена і навіть налякана. Я вже майже шкодувала, що Рассел не запав на Маґду чи Надін. Тобто ні, не шкодувала. Я хотіла би, щоб Рассел ніколи не починав мене малювати й тепер ми з Надін поверталися із чудових нормальних дівчачих походеньок.

– Наша зупинка – виходимо, – скомандувала Надін.

– Може, він поїде далі? – з надією припустила я.

– Не будь дурною, Еллі. Глянь, він теж підводиться.

– Надін, не йди через Вестон-авеню. Ходи зі мною, повз мій будинок, будь ласка! Не хочу залишатися з ним наодинці, – люто сичала я.

– Не будь дитиною, Еллі!

От у цьому й проблема – краще не дорослішати.

Отож ми зійшли з автобуса – Надін, Рассел і я.

– Ну, чао, друзі! – махнула ручкою Надін.

– Надін!

– Побачимось завтра, Еллі! – невблаганно сказала подруга, а потім кивнула Расселові.

– Бувай, Надін, радий знайомству, – відповів Рассел і глянув на мене: – Нам куди?

– Можемо пройти з Надін, – відчайдушно зойкнула я.

Та Надін уже хутенько поцокала підборами геть.

– Я тебе проведу, – сказав Рассел. – Може, ще погу­ляємо?

– Ну... – завагалася я.

Годинник на моїй руці цокав не так гучно, як підбори Надін, але я й без нього розуміла, що вже стає поночі. Навіть не стає, а просто – поночі, ще й добряче. Дівчина запізнюється – це про мене. Я мушу йти додому! Нехай проведе мене до дверей, я цьомкну його у щічку на порозі й зникну. Чудовий план! Я так хотіла...

Але не цього хотів Рассел.

– Гайда, Еллі! – він роззирнувся довкола. – То там парк, за рогом? Ходімо, покажеш мені, де маленька Еллі качок годувала.

– Нема там качок. І ставка нема – гойдалка тільки, – буркнула я.

– Гойдалка – це ще краще! Погойдаємось хвилин п’ять – десять максимум? Згода?

Я мимоволі кивнула. І ми пішли до парку. Рассел йшов усе ближче до мене, потім простягнув руку і узяв мою долоню у свою.