Пісня меча. Книга 4

Розділ перший

— Мертвий може говорити, — сказав мені Етельвольд.

Чи не вперше в житті я бачив його тверезим. Тверезим, наляканим і серйозним. У стіни будинку бився нічний вітрюган, пломінці свічок миготіли від протягів з димаря, і з дверей, і з вікон.

— Мертвий може говорити? — перепитав я.

— Труп. Він встає з могили й промовляє, — Етельвольд вирячив очі, а тоді кивнув, мовби на підтвердження того, що каже правду. Він сидів, нахилившись до мене і стиснувши зчеплені руки поміж колін. — Я його бачив.

— Бачив, як розмовляє мертвяк? — ніяк не міг добрати я.

— Як він встає! — Етельвольд змахнув рукою, демонструючи, як це відбувалося.

— Він?

— Мертвий. Устає і говорить, — не зводив Етельвольд з мене запалених очей. — Я правду кажу, — додав він тоном, з якого було ясно: він бачить, що я йому не вірю.

Я підсунувся до вогнища. Було це через десять днів після того, як ми повбивали розбійників і вивісили їхні трупи на березі. Холодний дощ шурхотів соломою в стрісі й дріботів по віконницях. Перед вогнем лежало двоє моїх гончаків. Коли я скрипнув лавкою по підлозі, один докірливо зиркнув на мене, а тоді знову поклав голову на лапи. Будинок той спорудили ще римляни, тому підлога була мощена плиткою, а стіни кам’яні, тільки дах довелося стелити самотужки. Крізь димар усередину бризкали краплі дощу.

— І що ж той мертвяк каже? — спитала Ґізела, моя дружина і матір двох моїх дітей.

Етельвольд відповів не одразу, вважаючи, що жінці негоже слухати серйозну розмову, однак з моєї мовчанки швидко зрозумів, що у своїй оселі Ґізела вільна казати що хоче, та й сам він аж надто нервувався, аби просити мене прогнати її.

— Каже, що королем повинен бути я, — тихо зізнався він і сторожко зиркнув на мене, боячись моєї реакції.

— Королем чого? — байдуже запитав я.

— Вессексу, звісна річ.

— А, Вессексу, — кинув я, ніби вперше почув про таку землю.

— Я повинен бути королем! — повторив Етельвольд. — Тут правив мій батько!

— Але зараз на престолі брат твого батька, — нагадав я, — і люди кажуть, з нього добрий король.

— Ти теж так вважаєш? — виклично спитав він.

Я не відповів. Ні для кого не було таємницею, що я недолюблював Альфреда, а він мене, проте це зовсім не означало, що з його небожа вийшов би кращий король. Ми з Етельвольдом були ровесниками й наближалися до тридцятиріччя, проте він тільки й зажив слави пияка, гульвіси та бовдура.

Однак це не заважало йому претендувати на вессекський престол. Його батько направду був королем, тож якби Альфред мав хоч дрібку розсудливості, давно б наказав перерізати небожеві горлянку. Але він покладався на те, що нестримна жага до елю триматиме парубка в узді.

— І де ото ти бачив живого мертвяка? — запитав я замість відповіді.

Він махнув на північну стіну дому:

— Там, за дорогою.

— На Веклінґастреті? — уточнив я, і він кивнув.

Отже, крім небіжчиків, він спілкувався ще й з данами. Веклінґастрет — це дорога, що пролягає на північний захід від Лундена і тягнеться через усю Британію аж до Ірландського моря на північ від Вельсу. Усі землі, які лежать по її південний бік, — саксонські, а все, що на північ, належить данам. Такими були умови миру, укладеного у 885 році, хоча цей мир повсякчас порушували численні сутички та взаємна неприязнь.

— І той мертвяк — дан? — вів далі я.

Етельвольд кивнув:

— Його звуть Бйорн. Він служив скальдом при дворі Ґутрума, але коли відмовився приймати християнство, той його стратив. Його можна підняти з могили, я сам бачив.

Я перевів погляд на Ґізелу. Вона була данкою, а від саксів того, про що торочив Етельвольд, я ніколи не чув. Ґізела тільки знизала плечима, показуючи, що і їй такі чари незнайомі.

— А хто того мертвяка підіймає? — запитала вона.

— Свіжий труп, — відказав Етельвольд.

— Свіжий труп? — не зрозумів я.

— У царство мертвих потрібно відправити когось, хто відшукає там Бйорна і приведе на землю, — пояснив він, наче це була очевидна річ.

— То для цього треба когось убити? — перепитала Ґізела.

— Ну а як інакше відправити посланця по мертвого? — задерикувато спитав Етельвольд.