Самотній ворон

Яскраво-різкі проблискові вогні та сирени поліцейських автомобілів перервали рівний шурхіт коліс по шосе. Олекса Камінський ледве встиг натиснути на гальма. До червоних підфарників сірого седана, що задимів шинами попереду, вихляючи задом, залишилося кілька сантиметрів. Секунди вдарили пульсом у скроні.

— А нехай тобі!..— гупнув він по керму, не стримавшись. Позаду заскрипіли гальма — ще один нещасний отримав стрес, але впорався.— Що відбувається?

— Задрімав?..— на грудях Романії туго напнувся пасок безпеки. Вона вхопилася за нього обома руками, щоби попустити.— Олексо, обережніше! Я ще пожити трохи хочу…

Обличчя жінки пополотніло — протягом короткого гальмівного шляху від нього відхлинула вся кров.

— Я теж! — відповів чоловік, вибираючись на асфальт з «Опеля». Глянув уперед: — Певне, якась аварія…

Водій сірого седана натиснув клаксон. За ним засигналила білява красуня у червоному лупоокому «Смарті», яка щойно ледь не розбила йому задній бампер. Білявка висунулася у вікно і щось голосно вигукнула, але рев клаксонів, що завис над шосе, перекрив її голос. Камінський чомусь подумав, що жінка при надії, бо так нервово реагують хіба тільки вагітні. По шосе щойно пролопотів дощик — від асфальту віяло теплим випаром. Серпень добігав кінця, даруючи сонячні, по-справжньому літні дні.

Романія нарешті звільнилася від паска безпеки і теж визирнула з авто. Її обличчя набуло звичного кольору й виразу — пильної дослідниці, яка знається на музейних картинах і раритетах, але геть не розбирається в людях. В очах майнув рудим хвостом і миттєво сховався, як кішка, недавній переляк. Вона вже опанувала себе.

Олекса поки що не визначився, як жінка ставиться до нього і як йому поводитися з нею. Ця поїздка до спільної подружки Зої Довгої у чортзна-де загублене серед горбів і лісів містечко Суха Криниця мала розставити всі крапки над «і».

«Тьху! — подумки вилаявся Камінський.— От чому я весь час бачу Рому оголеною? Ще й із зеленим лататтям на тілі… А від одного її погляду в мене починає тремтіти голос».

Автомобілі попереду повільно рушили, оминаючи поліцейських, які регулювали рух, закликаючи проїжджати обережно.

Олекса повернувся за кермо. Романія теж хряснула дверцятами. Але ледве вони проминули поліцейський пост, якась сила ніби торкнула Камінського під лікоть. Він з’їхав на узбіччя.

— Піду подивлюся, що там сталося,— вимовив, долаючи сумнів.— Може, потрібна допомога.

— І чим ти там допоможеш? — не підтримала його намір Романія, кинула оком на годинник.— Ми запізнюємося. Зоя ж на нас чекає. Може, всі вже за столом.

— Рома, облиш цю брутальність. Тобі не личить,— озвався Камінський і рішуче вибрався з «Опеля».— Посидь трохи, я зараз повернуся.

Але на мить зачепився поглядом: легка зелена сукня відкрила звабливі коліна жінки. Вона повільно, навмисне повільно, немовби схопивши двома довгими пальцями метелика, поправила сукню. За кожним її жестом, виразом і поглядом карих очей завжди ховалися декілька змістів. І не завжди зрозумієш, який із них справжній. Вона постійно змінювалася, граючись із ним.

«У неї лопатки гострі, наче обрізані крила,— зазначив Олекса.— Гола… Оголена… Але ж яка закрита! Тільки жінки так вміють грати на грані фолу. Аби тільки не вибратися зі своєї черепашки».

Романія насправді кликала його й водночас відштовхувала. Вона мінялася, як таємнича картина на стіні: із якого боку не подивишся — завше різна, загадкова, суперечлива. Це дратувало. На його тридцять п’ять років уже досить пригод. Хотілося визначеності. Та й минуле тримало їх міцно, наче пару метеликів за крильця.

Офіцер поліції владним жестом зупинив його — наче регулювальник на шосе.

— Сюди не можна. Заборонено!

— What happened?{1}

— Іноземець? — нахмурив брови коп.— Якого біса? Їдь собі далі.

І знову спробував відігнати цього англомовного, як набридливу муху, знаючи, що той усе одно його не зрозуміє.

— Maybe you need my help?{2}

— Хелп, хелп…— передражнив патрульний лейтенант.— Будеш крутитися під ногами, то й тобі знадобиться хелп… Їдь куди їхав — і не озирайся. Без тебе впораємося.