Лілі. роман

1

Іван Зуб зайшов у кабінет останнім. Полковник Ярмоленко не любив, коли запізнювалися. Не важливо, який день — неділя, свято чи відпустка. Якщо призначено тобі прибути, постань перед ясні очі начальства вчасно. Тим, хто запізнився, полковник давав прочухана.

Сьогодні неділя, середина квітня. Весна аж волала: «Відкинь клопоти. Подумай про приємне». Начальник поліції з осудом глипнув на капітана Зуба, але промовчав. Якби була на те його воля, сам би відпочивав. Проте робота вимагала свого.

— Усі? — озирнув присутніх.

Чоловіки тихо загомоніли. Від Ярмоленка віяло грозою. Він нетерпляче постукував правим каблуком, не контролюючи себе. Його вигляд не обіцяв нічого доброго. Коли дратувався, мав звичку при­жмурюватись. Як от зараз. Неначе прицілювався, на кого накинутися.

У кутку біля шафи сидів незнайомець. Сірий костюм у ледь помітну ялинку відбивав сонячне проміння з вікна, ніби у тканині світилося кілька ниток срібла. Біла сорочка, червона краватка й чисті туфлі, а головне, набундючений вигляд засвідчували, що до них завітав гість із-поза меж Пригорщі. З Вінниці або з Києва. Аскетичне обличчя з різкими рисами тренованого бійця застигло, показуючи відчуження. Був схожий на баскетболіста, який із примусу натягнув офіційний одяг. Він тут є, але тільки з обов’язку. Потягає залізо у місцевому спортклубі, зробить кілька пробіжок містом, спробує тутешньої хваленої кави, прогуляється кам’яними провулками з екзотичними будинками, складе звіт за поліцейськими паперами — і змиється.

«Ну-ну, подивимося, що ти за один», — вивчав чужака Іван Зуб.

Не любив вести слідство під наглядом.

— Колеги, хочу вам представити спеціального агента ДБР, капітана Сергія Антоновича Корабльова, — почав нараду начальник поліції і для певності глянув на папірець, що лежав перед ним. — Він працюватиме з нами.

— Великому Корабльову — великий кабінет, — прошепотів судмедексперт Давид Бахрадзе.

Сидів, зігнувшись, поміж слідчими Юрієм Райчинцем і Валерієм Веніславським. Хлопці з неприхованим зацікавленням розглядали спеціального агента. «Ось так слід робити кар’єру», — промайнуло в очах Райчинця.

— Поц, — шепнув у відповідь танатологу. — Представник обласного центру…

Скоро вже рік, як лейтенанти працювали у Пригорщі. Це, мабуть, їх напружувало. Батько Юрія — харківський прокурор — теж загальмував. Його мали перевести в Генеральну, але щось там не зрослося. Тож син, а з ним і вірний друг, чекали кращої долі у провінції.

— Гм… Капітане Корабльов, вам приміщення потрібне? — почув репліку медексперта полковник.

— Ні, дякую, — зворухнувся гість і поклав ногу на ногу. — Мій офіс буде в готелі.

Голос Корабльова нагадав вимову диктора, який озвучує офіційні новини. Все ще дивився на присутніх згори. В сірих очах читалося відсторонення. Всіляко показував, що він тут ненадовго. Лискучий носок туфлі, похитуючись, ловив, як і костюм, сонячне проміння.

«Атож, — мовчки погодився Ярмоленко. — Ми знаємо, як ти опинився тут. І хто поклопотався».

У Пригорщі сталася надзвичайна подія. Померла донька міського голови Арсенія Бурміцького — семилітня Діана, хвора на ДЦП. А дружина Емілія потрапила з важким отруєнням у реанімацію. Місцевий бізнесмен Степан Колесник, він же Дімич, підняв тривогу. Арсеній Бурміцький — його ставленик. Тож поява спецагента ДБР — заслуга Дімича, як його називали у вузькому колі колишніх братків із 90-х. Дімич давно порвав зв’язки з минулим і нині позиціонував себе добропорядним та законослухняним жителем міста. Трохи більше пів року тому капітан Зуб врятував його від неминучої смерті. Мало сам не загинув. Причому, двічі. Начальник служби охорони Колесника, відставний мент Подолянин, влаштував своєму босові пастку за старий злочин.

«Бідний Іван, — зиркнув на товариша Василь Павлович. — У готель ані ногою…».