Чужі скелети: детективний роман

Батьківська любов буває причиною надмірностей у вихованні. Якщо любити не вміють, ця любов переростає в нарцистичне властолюбство. Вміння любити — це щось більше, ніж відчуття любові.

Воно коливається між щастям та страхом. І головне в умінні любити — здатність вчасно відпустити, надати тому, кого вважаєш дитиною, свободу.

Геннінг Келлер «Загадка страху»

Рік тому. Літо

Вийти на свободу не означає звільнитися.

Учитель вкладав у голови менших цю істину довго, неквапно, старанно і невтомно. І дівчина переконалася — він казав правду. А також до неї дійшло: правда завжди одна, ось тільки підтверджуватися істина може різними способами.

Коли вона знайшла старшого брата та прийшла до нього разом із іншою його меншою сестрою, то зрозуміла — там, за межами окресленої ним Території Свободи, вона справді ніколи не почувалася вільною. Бо там, за межами території старшого брата, від неї постійно чогось вимагали.

Наприклад, Родя, Родіон — теж хотів бути другом і учителем.

Постійно вчив її жити, зануда паскудний. Батькам він подобався, навіть дуже подобався, і дівчина розуміла, чому саме. Адже Родя був такий самий, як вони: як язик у людини не заболить постійно повчати, радити, словом, виховувати. Тоді вона ще не знала про те, що десь зовсім поруч живе її старший брат, для якого обмеження — найбільший гріх.

Познайомившись із ним ближче, дівчина спершу збагнула — справді, обмежень не існує, свобода понад усе. Потім їй перестало це подобатися, навіть дуже швидко перестало. І тоді вчитель пояснив: у неї є повне право на обмеження власної свободи.

Бо по-справжньому вільна людина може чутися такою навіть у темному вогкому підвалі.

З мокрицями.

Ось вона, ця страшна правда. Дівчина зрозуміла, що таки ніколи не почувала себе вільною. Ні вдома, ні в тих місцях, куди їй вдавалося втекти від домашньої задухи. Ні поруч із Родіоном, який чомусь уперто знаходив її і повертав назад додому. Ні тут, на Території Свободи, поруч із старшим братом та іншими своїми новими родичами. Особливо в тому підвалі, де вона проходила обряд очищення.

Отже, вирішила дівчина, коли їй нарешті дозволили вийти з підвалу, свободи не буває. Свобода — це казка, примарна оаза в спекотній пустелі, до якої втомлений і виснажений подорожній марно намагається дістатися. І на всіляких там Майданах її можна вимагати, тільки ж не отримаєш.

Ну, десь так учитель і казав...

Але все одно якось уранці дівчина зважилася на те, аби встати і вийти звідси. Залишити Територію Свободи, де вона зовсім цієї свободи не відчувала, аби повернутися у великий світ. Де теж, як казав учитель і як вірила ще місяць тому вона сама, теж усі живуть у добровільних кайданах. Тільки в тому світі були мама, тато, навіть Родя, Родіон — ніколи б не подумала вона, навіть у найгірші свої часи, що може скучити з ним, до божевілля, до нестями.

До смерті.

Вибравшись із свого закутка, дівчина намагалася рухатися тихо. Голова паморочилася, перед очима роїлися веселкові мушки, та все ж вона зібрала останні сили, аби з їхньою допомогою дістатися до виходу, нікого не розбудивши. До того ж дівчина не знала, хто з її нових і вже остогидлих земних родичів, братів і сестер, насправді спить, а хто, як і вона, просто провалився в забуття від утоми та страху й ось­-ось прийде до тями.

І з переляку за себе гукне старшого брата.

Бо якщо не гукне, то опиниться у вологому підвалі з мокрицями. А навіть найбільш активні шукачі власної свободи не дуже хотіли відчувати цю саму свободу там, на глибині півтора метра, де можна тільки лежати на холодній цеглі. Одна з молодших сестер розповіла: раніше цей погріб був глибиною трошки більше за два метри. Але учитель, майже відразу після того, як отаборився тут, переобладнав підвал. Невідомо звідки привезли цемент, пісок, машину цегли, і за кілька днів земляну підлогу спершу забетонували, зробивши міцний фундамент, а потім заклали цеглою, піднявши її рівень десь на півметра. З того часу там не можна стояти.