Зламані сходи : роман

Розділ перший

Якщо хочеш щось зіпсувати, зіпсуй спочатку. Мені це пречудово вдалося — я після школи задрімав на двадцять п’ять років. Раз — і заснув. Але зовні все було окей. Зовні здавалося, що я не спав: утікав разом з гопотою темними дворами й неосвітленими скверами від ментів, коли вони робили облаву на іподромі, носив пачками гроші Еду Хезерлі на квартиру біля Хрещатика, вгинаючи голову від тіней, що могли тріснути арматурою по шиї. Закохувався, зливався в екстазі, гріховодив, клявся, але не каявся. Словом, був бовдуром, що не осмислював свого життя.

Так і стукнуло сорок два роки. Фініта, дзвінок продзвенів на перегоні, поїзд червоним ліхтарем мигнув, а я все ще уявляв себе перспективним хлопцем, який от-от спалахне нечуваним успіхом. Розгорнеться та й загуде, всі здивовано поглянуть і захоплено зааплодують.

Мама мене недовчила. Вона вчителька української мови й літератури. І цим все сказано. Така дисциплінована й совісна, що просто соромно поруч із нею стояти. Настасія Андріївна Холоденко, найкращий педагог школи і міста. Гляне на мене суворими очима крізь окуляри й першим ділом викликає: «Холоденко, йди відповідати!». У класі двадцять вісім сірих мармиз, а вона мене тягне до дошки, щоб описав соціально-психологічні риси Чіпки або розповів, як правильно відмінювати кількісні числівники.

«Холоденко, йди до дошки!» — дражнили мене малолітки в школі. Кого ловив, давав такого ляща, аж булька вискакувала.

Ніхто не міг мене захистити, бо тато десь пропав. Коли мені було два роки, поїхав на полювання і не повернувся. А разом з ним пропали ще два чоловіки з нашого містечка. То була мутна і загадкова історія, про яку довго розповідали, яку розслідувала міліція, але з часом вона втонула в людській пам’яті, як тоне все, що з нами відбувається. Пам’ять — штука хитра, залишає нам тільки те, що подобається, а решту викреслює, поправляє, переставляє місцями, як сувора вчителька неправильно написані складнопідрядні речення. Пам’ять вибаглива й підступна, забирає те, що тобі важливе, а підсовує те, що несуттєве, поверхове. Як еквілібрист, грається нашими спогадами, створює паралельні реальності й водить ними.

Залишилась тільки дата — 22 вересня 1978 року, коли тато, зібравши мисливське спорядження, поцілував маму, сів у «жигулі» начальника АТС Дмитра Вербицького та поїхав полювати на озеро Біле. Ця калюжа із зарослими берегами від нас рівно за вісімдесят дев’ять кілометрів. Звідси виїхав, а туди не доїхав. По правді кажучи, я глибоко не цікавився історією зі зникненням тата. Так сталося, тато пропав, і не треба тієї теми торкатися, щоб не виникали питання без відповідей, які чіпають за серце. Доволі часто я ловив тужливий погляд мами. Вона дивилась на батьків портрет.

Відраза до Чіпки мене погнала в крайнощі. Я вступив до Інституту нафти і газу, хоч мені було однаково: підійшов би й кулінарний технікум. Через семестр навчання покинув, бо знайомі хлопці звабили поїхати на Памір, здолати пік Лєніна, який місцеві таджицькі патріоти перейменували на пік імені Абу Алі ібн Сіна. Там зламав ногу й довго лікувався, проклинаючи свою нерозбірливість у захопленнях. «Ех, слабак!» — пожалів мене Богдан Павлецький, керівник альпіністського центру, який сходив уздовж і впоперек Тибет, Гімалаї, Кавказ, Альпи та інші Кордильєри. В його очах горіли безумні вогники, що могли запалити будь-кого. Обвітрені, аскетичні щоки, сухі від морозів і вітрів губи, пронизливий погляд, що пробирає до кісток, гіпнотично діяли на дівчат, які шукали романтичного кохання. Дівчата так само не любили Чіпку, як і я, бо летіли до загартованого Богдана, ніби метелики на вогник.