Щоденник Ельфа

Свято першого снігу

Вірю в радість ні з того ні з сього

В ангела що впав із неба

щоб пограти в сніжки.

Ян Твардовський[1]

1

— Та зосередьтеся нарешті! Пишемо самостійну!

Класна керівничка, Марта Іванівна, що вчить нас математики, почала швидко записувати на дошці завдання. Крейда стукала і кришилася, розлітаючись білою порошею — достоту, як сніг за вікном, від якого ми за мить до того не могли відвести очей.

Клас невдоволено загув і здійняв шум хто чим — падали олівці, шелестіли зошити, скрипіли парти. Святкова магічність першого в році снігу була геть начисто зіпсута двома сердитими словами про самостійну, на яку ніхто не сподівався. Ще й на останньому, шостому уроці!

Я неохоче списувала завдання з дошки, мріючи врешті вирватися з задушливого класу на вулицю. Мріяла не одна я — із самісінького ранку, щойно посипав густий лапатий сніг, ми з однокласниками домовились, що після уроків будуватимемо снігову фортецю і гратимемо у війну проти 6-А. «Бешки» проти «ашок» — то мало бути супер! І ось зараз, на останньому уроці, вчителька підриває наш бойовий дух дурною самостійною! Я не могла зосередитися над завданнями — коли б я була вчителькою, то в такий день повела би своїх учнів гуляти, а не морила уроками! Я би влаштувала справжнісіньке свято першого снігу…

— Христю, знову ти у вікно видивляєшся! Там нема відповіді на рівняння! — обірвала мої мрії вчителька і багатозначно кивнула на годинник над дошкою.

Неохоче я знову взялась до математики, хоч загалом люблю цей урок. Тільки не сьогодні. Ще й Ліза зазирає мені через плече — а в неї ж однаково інший варіант, то нащо очима косити?

Врешті дзвоник визволив нас із учнівської неволі. Ми покидали на вчительський стіл зошити та, защіпаючи на ходу куртки і штовхаючись, висипали на вулицю.

— Ого-го! Вони вже почали будувати свою фортецю! — вигукнув наш ватажок Влад, беручись до справи.

Ми теж не ловили ґав — кожен вже котив поперед себе снігову кулю — щораз більшу і більшу. Сніг ліпився добре, тож війна з «ашками» заповідалась на славу. Якби тільки… не мої окуляри! Я мусила постійно змітати рукавичкою сніжинки зі скелець і злилась, що не бачу чітко наших.

Коли ми з Лізою випхали наші кулі майже на сам верх фортеці, Влад і Юра, улюлюкаючи, почали атаку проти 6-А. Снігові снаряди летіли понад нашими головами. А ми все ліпили нові й нові. Зрідка кидали самі, а більше подавали хлопцям. Вони були на фронті, ми — в тилу. Часом висовувався і хтось із дівчат, і нам навіть вдалося кілька разів поцілити у «ворога», але ми мусили насамперед швидко ліпити нові сніжки — так командував Влад, називаючи то стратегією.

За правилами, той, у кого влучили раз, вважався пораненим, а в кого тричі — вбитим. 6-А, казав Влад, має неправильну стратегію — кожного, хто постійно сам ліпить ­сніжку, ­значно легше «підстрелити». Ось у них уже й край фортеці розвалився. Та раптом…

Ліве скельце моїх окулярів хруснуло і скал­ки, черкнувши щоку, посипались додолу. Тепер я навіть не могла розгледіти, хто влучив мені сніжкою просто в обличчя.

— Ой, у тебе кров на щоці! — вигукнула Ліза.

І мене миттю оточили дівчата. Я мимоволі притулила до щоки сніжку, щоб так сильно не щеміло. На білому розійшлась невеличка яскраво-червона пляма.

— Треба до медсестри! — гукнула Настя.

— Може, ліпше додому, а то вчителька сваритиме, — запропонувала Карина.

— Ага. Тут вчителька, а вдома — мама, — докинула Софія.

— І нащо ти висовувалась, очкаричка! Тепер ми продули, — сердито кинув Влад, у якого «ашки», скориставшись нашим сум’яттям, влучили тричі. А коли «вбити» ватажка — гра закінчувалась.

— Ти не бачиш, вона справді поранена, — заступилась за мене Ліза, притуляючи мені до щоки паперову серветку.

Влад знітився і грізно загукав до «ворогів»:

— Хто кинув сніжку в Христю?! Придурки, ви їй окуляри розбили!

Невдовзі мене оточили вже й дівчата і хлопці з 6-А. Всі давали якісь поради: легко ­радити — не їм же пояснювати моїй мамі, що доведеться лагодити окуляри. Дурні окуляри! Скільки я просила маму купити мені лінзи — он Карина носить, і Настя, і не мають клопоту! Та ні, мама постійно каже: ти ще замала! А тато додає, що і Стів Джобс мав на носі окуляри — і це круто! Ну, якби я була Джобсом, то теж би не комплексувала. Може…