Страшні дівчата

Поки Ліннея не взяла до рук телефон, день був цілком звичайний. Тільде, Ліннея та інші учні 8-Б класу чекали на математику. Уже чверть на другу, скоро почнеться урок. Буде контрольна. Хтось із учнів нервується. Тільде спокійна, як завжди. Цю тему вона вивчила. Усе було нормально, аж поки Ліннея не запитала її пошепки: «Ти бачила?». Голос у неї був серйозний, вона простягнула свій мобільний, щоб щось показати Тільде.

— Ти тільки не хвилюйся, ок? Це просто якась дурня, — попереджає Ліннея.

Спершу Тільде навіть не розуміє, у чому річ. Там просто її фото зі шкільного альбому.

«Ну що, клас, ви готові? Раз, два, три, пі-пісь!» — вигукнув фотограф, щоб їх розсмішити.

Раз, два, три, пі-пісь? Серйозно? Їм що, по три рочки? Просто жалюгідно, що цей фокус подіяв майже на всіх. На знимці Тільдині однокласники всміхаються або й регочуть. А вона посеред цієї радості сидить з таким виглядом, ніби перетворилася на зомбі. Так можна сказати, якщо по-доброму. А якщо відверто — ніби зомбі під кайфом. Напівзаплющені очі й розтулений рот. Ну як вона умудрилася заплющити очі й одночасно зробити таку дивну міну саме тоді, коли фотограф клацнув камерою? І як він міг обрати саме той знімок для шкільного альбому?

Таке фото хочеться зразу делітнути й більше ніколи його не бачити. А якщо воно вже опинилося в шкільному альбомі — що ж, тоді тримайся. Минулого тижня, коли вони отримали альбом, уроки до кінця дня можна було вважати скасованими. Усі, наче одержимі, гортали альбомні фото. Коментували й порівнювали.

— Шкода, — за якийсь час сказала Ліннея про Тільде на фотографії класу. Слова в стилі мами, коли та хоче розрадити й утішити, але нічого не може придумати, крім бляклого: «Ох, шкода. Якось так по-дурному вийшло».

Так. Звісно. Дуже по-дурному. Тотальна катастрофа. Страшнішої фотки просто не буває. І це фото зараз висвічується на мобільному Ліннеї. Хтось зробив знімок загального фото класу, призумив Тільде й опублікував це в інсті, на сторінці, яка називалася... Тільде мусила добре перевірити, щоб переконатися, що не помилилася. Страшні дівчата. Ця сторінка називалася «Страшні дівчата».

— Що це таке? — вона ніколи не бачила і не чула про таке. «Страшні дівчата». Боже!

— Якась ідіотська сторінка, — мовила Ліннея.

— Але хто її створив? Чия вона?

— Анонімна. Напевно, хтось вважає, що це такий кльовий жарт, — на цих словах Ліннея показує в повітрі кролячі вуха. — Але я не знаю, хто це.

Повз них саме проходять двоє хлопців з паралельного класу. Вони дивляться на Тільде. Прямісінько на неї. Один із них недобре посміхається, а тоді обоє хихочуть. І навіть не намагаються це приховати. Це навмисно — щоб Тільде побачила їхні погляди й почула презирливе хихотіння. Від усвідомлення цього в неї таке відчуття, ніби їй дали ляпаса. Тільде ніколи не давали ляпаса, але що з того. Тепер вона знає, яке це відчуття. У неї вся голова палає.

— Усі це вже бачили?

— Тільки дехто, — запевняє Ліннея. — Та ясно, що не всі. Соррі, я не хотіла, щоб...

Тільде озирається навколо. Тут стільки людей. Їй треба побути в спокої, щоб ніхто на неї не дивився. Перевірити свій мобільний і спробувати з’ясувати, що то за «Страшні дівчата». Але щойно вона встає, щоб побігти геть, двері до класу математики відчиняє Себбе — їхній класний керівник і вчитель математики. Він був усередині, перевіряв клас перед контрольною.

— Тільде, стій! Куди ти? Ми вже починаємо.

Усі переводять погляди на неї. Весь клас, та що там — уся школа. Всі дивляться на неї. На її очі, на рот, на все, що є в ній страшне й незугарне. Особливо неприємна посмішка розтягнулася на обличчі Мірзи. Така ж посмішка була в того хлопця з паралельного класу, і тоді їй усе стає ясно. Мірза теж це бачив. Може, всі це бачили? Двадцять чотири учні з її класу. Чотириста — з усієї старшої школи.