Суто бізнес. Збірка новел

І

Суто бізнес

Думаю, ви знаєте про сцену та сценічних людей усе. Ви зачіпали акторів на вулиці, а вони зачіпали вас за живе на сцені, а знаєте усе, бо читаєте газетну критику й жарти у щотижневиках про Ріалто 1, хористок та довговолосих трагіків. І, припускаю, що ваші уявлення про таємничі залаштунки зводяться до чогось приблизно такого.

Примадонни мають п’ять чоловіків, купаються в діамантах і володіють фігурами не кращими за вашу, мадам, звісно, якщо їм не одягнули підкладки. У хористок завжди знебарвлене перекисом волосся, вони їздять на «Панарах» 2, а їхнє рідне місто — Піттс­бург. Взута в оксфорди театральна трупа пішки повертається залізничними рейками до Нью-Йорка. Бездоганні актриси ставлять умови, щоб комічних домовласниць на Бродвеї грали їхні мами, а на виїзних виставах — названі тітки. Справжнє ім’я Кайрла Бел’ю 3 — Бойл О’Келлі. Дурні вигадки Джона Мак-Каллоу 4 на записах — це викрадені перші мемуари Еллен Террі 5. Джо Вебер 6 кумедніший за Е. Г. Созерна 7; але Генрі Міллер старіший, ніж був колись.

Усі театрали після вистави йдуть пити шампанське і їсти лобстерів до полудня наступного дня. Зрештою, кінофільми перетворили усіх на безформну масу.

Утім, мало хто з нас знає про реальне життя людей сцени. Якби справді знали, кожен другий ставав би актором. Ми дивимося на акторів звисока, але вдома практикуємо красномовство та жести перед дзеркалом.

Останнім часом про акторів багато говорять у новому світлі. Здається, ніби хтось розкрив таємницю, що замість гуляк та німф, яким тільки й потрібні діаманти, у театрі працюють ділові люди, студенти та аскети з дітьми, які володіють нерухомістю та ведуть свої справи так само впорядковано та просто, як і кожен з нас, хто прив’язаний до воза, який у різні боки тягнуть газ, оренда, вугілля, лід та патрульні.

Не знаю, яка з цих чуток про комедію й трагедію правда, проте одна з них достоту зайва. Пропоную вашій увазі цю коротеньку історію про двох мандрівних акторів. А як доказ її правдивості можу показати вам темний слід, який з’явився від метушливих поштовхів рук у рукавичках, занадто нетерплячих, аби закрити на шпінгалет чавунні службові двері на сцену старовинного водевільного театру «Кітор», через які Черрі чкурнула — мов ластівка у своє гніздо — точно до хвилини, як завжди, щоб перевдягнутися між актами. Тоді я бачив її востаннє.

Водевільний дует Гарт та Черрі був натхненням. Протягом чотирьох років Боб Гарт роз’їжджав по Сходу й Заходу зі змішаною програмою, що складалася з монологу, трьох різних образів з піснями, кількох пародій знаменитих пародистів та чечітки, яку схвалив не один контрабасист — жоден виконавець ніколи не отримував такого схвального доказу гарного виступу.

Але немає кращого бальзаму на душу актора, ніж жалюгідна ганьба іншого актора на сцені. Заради такого задоволення він часто покидає сонячний ріг Бродвею між 34-ю й 44-ю вулицями, щоб відвідати matinée 8 своїх менш обдарованих побратимів. Але раз на життя менестрель приходить покритикувати, проте залишається і навіть робить найважчий для актора рух — чутний дотик однієї долоні до іншої.

Якось по обіді Боб Гарт порадував своїм заможним, серйозним, відомим водевільним обличчям віконце каси суперника і придбав квиток на найкраще місце.

А, Б, В і Г змінювали один одного й переходили в небуття, занурюючи містера Гарта в сум. Решта аудиторії ж кричала, свистіла та аплодувала стоячи; але Боб Гарт — родзинка та єдиний актор свого шоу — сидів із кислим обличчям, а його долоні були настільки далеко одна від одної, як руки хлопчика, який тримає пряжу бабусі, коли та мотає її в клубок.