Кіберджанк. Неонові історії

Розділ 1

Накрапав дрібний дощ. Владислав вискочив з і-таксу, легким порухом підняв комір водовідштовхувальної куртки і швидко ру шив хідником. Назустріч ру халася рі знокольорова група підлітків. Вони щось жваво обговорювали, активно ро змахуючи ру ками. Їхні черевики в такт кроків загорялися блідо-зеленим світлом і в мареві дощу нагадували зграйку світляків над тротуаром. Безхатько, який сидів під пластиковою коробкою, похмурим поглядом супроводив гамірну ватагу.

Владислав перейшов дорогу й опинився перед входом до ре сторану «Спектр». Дістав юнікард, притулив до ідентифікаційного терміналу — і двері закладу відкрилися. Увійшовши всередину, чоловік обтрусив з попелястого від природи волосся краплини дощу і ро ззирнувся.

— Дозвольте, пане Владиславе, вашу куртку, — підійшов хостес-андроїд, простягаючи металеву ру ку.

Владислав скинув куртку і віддав її андроїду. Поправивши краватку, увійшов до зали ре сторану. До нього одразу підійшов метрдотель. Цей б арилкуватий чоловічок з тонкими чорними вусиками і нагеленим волоссям нагадав Владиславу персонажа третьосортного гангстерського фільму початку двадцятого століття.

— Пане Владиславе, дозвольте провести вас до столика, — метрдотель хвацько затиснув під пахвою планшет і почимчикував до центру зали.

Владислав ру шив за ним, хоча супроводу і не потребував, оскільки вже помітив Олю, що сиділа за невеликим столиком. Його відкрите обличчя проясніло. Дівчина механічно відкинула пасмо чорного волосся, що спадало на обличчя, і таємничо посміхнулася.

— Бажаю приємно провести час, — метрдотель схилився в короткому поклоні, а тоді ро звернувся і пішов зустрічати чергового гостя.

— Привіт, ковбою нейропростору, — блакитні очі дівчини іскрилися нетерпінням поділитися якоюсь важливою новиною.

— Що святкуємо?

— Сідай, — запросила жестом Оля, поправила тасьму зеленої сукні, яку вона вдягала на важливі події, — зараз ро зповім.

Владислав зібрався відсунути крісло, коли це нараз хтось ляснув його по плечу.

— Ґрею, яка несподіванка!

Владислав повернувся і побачив колегу Андрія. Той похитувався, мов б илинка, тримаючи за талію шикарну б ілявку.

— Не думав, що ти б уваєш в таких місцях, — Андрій притиснув б ілявку до себе. Та стрельнула очима на Влади­слава і посміхнулася.

— З’явився привід, — Владислав б агатозначно глянув на Олю.

— Ага. Зрозумів. Не б уду заважати, — Андрій відпустив б лондинку, підштовхнув її вперед і непевною ходою ру шив услід.

Владислав нарешті вмостився на крісло.

— Це ще хто? — вдавано обурено спитала Оля. — І чому він назвав тебе мережевним ніком? Ти ж знаєш, що я не люблю, коли тебе так називають.

— Та… — відмахнувся Владислав. — Разом ро зробляли систему нейробезпеки. — Він сплів пальці на стільниці. — То чому ти мене сюди запросила? Ще й так поспіхом.

Дівчина відхилилася на кріслі й елегантно поклала долоні на стіл. Цей жест обіцяв якусь дуже-дуже важливу новину. Владислав спокійно ставився до таких новин, тому що в основному вони стосувалися Олиної ро боти і з’являлися досить часто. Він згадав, як їй вдалося змінити технологію синтезу генів, що пришвидшило процес майже вдвічі. Потім вона ще два дні хвалилася Владиславу, як це просуне компанію «Гентек» на ри нку Сутінкової зони. А коли, наприклад, вона вирішила проблему надмірної енергоємності процесу синтезу амінокислот, то замовила додому дорогу піцу з природними інгредієнтами, щоб відсвяткувати подію. Але в такому шикарному ре сторані вона повідомляє новину вперше.

— Мене запросила на ро боту корпорація «Глоуб». Уявляєш? — очі дівчини б лиснули від захоплення, щоки запалали.

Владислав ро згублено дивився на дівчину, не знаючи, що сказати. «Глоуб» належала до трійки найпотужніших корпорацій Європейської конфедерації. Якщо Ольга погодиться, то доведеться переїжджати до якоїсь із європейських країн. Владислава це не влаштовувало. Його життя встоялося і неспішно ру халося вперед. Негаразди, що траплялися, залишилися у далекому, як йому здавалося, минулому. А ця новина ру йнувала його маленький ідеальний світ.

— То що за ро бота?